Вона не відповіла на запитання. Що, власне, і було відповіддю.
За годину батько надіслав мені три слова: «Треба поговорити. Зараз».
Я відповіла одним рядком: «Завтра. 12:00. Публічне місце».
Він відписав миттєво: «Вдома».
Я довго дивилася на екран телефону, відчуваючи, як усередині мене все остаточно стає на свої місця. Жодних сумнівів більше не було.
«Ні», — надрукувала я у відповідь. — «Ти хотів глядачів, коли я йшла з дому. Ти отримаєш їх, коли будеш питати мене “чому”».
Ми зустрілися в понеділок у непоказному придорожньому кафе на трасі за містом, де зазвичай снідають далекобійники і нікому немає діла до того, чи виглядає дорослий чоловік так, ніби не спав кілька діб.
Він приїхав на десять хвилин раніше. Я зрозуміла це одразу, бо коли я зарулила на парковку, його робочий пікап уже стояв там — криво, займаючи два місця одночасно, ніби він залетів туди на шаленій швидкості і різко вдарив по гальмах.
Дядько Дмитро сидів поруч із ним у кабінці. Звісно ж, він узяв його з собою. Чоловіки штибу мого дядька вірять, що жінка налаштована серйозно лише тоді, коли поруч є інший чоловік, здатний поглинути першу хвилю удару.
Жоден із них не замовив їжі. На столі стояли лише дві порожні чашки з-під найдешевшої кави.
Я мовчки підійшла, сіла навпроти і поклала свою теку на стіл. Мій батько подивився на цей стос паперів так, ніби сама присутність картону завдавала йому особистої образи.
— І що це таке? — зневажливо кинув він.
Я повільно посунула теку по стільниці ближче до нього:
— Це різниця між тією історією, яку ти розповідаєш усім, і моєю.
Він відкрив першу сторінку з таким виглядом, ніби очікував побачити там якісь дитячі каракулі чи жіночі істерики. Ця самовпевненість протрималася на його обличчі рівно десять секунд. Його погляд ковзнув униз, до підсумкової суми, і різко смикнувся назад до мене. Здавалося, самі ці цифри дали йому ляпаса.
Дядько Дмитро нахилився ближче, вчитався в перший рядок і ледь чутно прошепотів:
— Очманіти…
Я структурувала все так, щоб не залишити жодного простору для їхніх улюблених театральних вистав. Спочатку йшла загальна сума прямої фінансової підтримки за останні тридцять місяців. Потім — розбивка по категоріях. Окремо корпоративні витрати, які я покривала або рятувала від штрафів. Окремо особисті перекази членам сім’ї. Далі йшли роздруківки скріншотів, повідомлень, чеків, пропущених податкових декларацій, які я виправляла вночі, і, нарешті, дуже консервативна оцінка моєї неоплачуваної адміністративної праці.
В самому кінці лежала фотографія банера. Жодних довгих промов, жодної мелодрами. Тільки сухі факти.
Мій батько надто різко перегорнув сторінку, ледь не надірвавши її.
— Це просто смішно! Ти роздула ці цифри. Ти все перебільшуєш!
— Хіба? — спокійно перепитала я.
Він тицьнув товстим пальцем в один із рядків:
— Ця програма, ця твоя CRM-система… Вона ж не для мене була! Вона була для офісу!
— Саме так, — кивнула я. — Для твого офісу. Для твоєї компанії.
Він гарячково перегорнув ще одну сторінку:
— А ці платежі за пальне для бусів? Вони були тимчасовими!
— Три місяці поспіль, — відрізала я. — І всі три місяці настали вже після того, як ти клявся мені, що із зарплатним фондом і грошима на поточні витрати все абсолютно “чудово”.
Дядько Дмитро на той момент уже став кольору крейди.
І тоді мій батько вхопився за свій найбезпечніший, найперевіреніший аргумент:
— Сім’я має допомагати одне одному! Це не означає, що ти можеш поводитися, як якийсь колектор із мікрозаймів!
— Як цікаво, — я злегка нахилила голову. — Коли я жила в твоєму домі, ти називав мене дармоїдкою. Але коли ти роками жив за мої гроші, це раптом стало називатися “сім’я має допомагати”.
Він різко понизив голос і зашипів:
— Не влаштовуй тут сцен. Не роби цього при людях.
— Ти маєш на увазі, не роби цього при свідках? — запитала я, обвівши поглядом кафе. — Це ти мене цього навчив.
Тоді дядько Дмитро вирішив спробувати свою удачу.
— Аліно, доню… я ж тоді на шашликах був п’яний як чіп. Я зовсім не мав на увазі всієї тієї дурні…
Я подивилася прямо на нього холодним, незмигним поглядом:
— Ти не вибачився, коли протверезів наступного ранку. Ти вибачився лише тоді, коли відключили робочу програму і запахло смаженим.
Йому не було чого на це відповісти. Дмитро просто опустив очі на свої руки.
Батько миттєво змінив тактику:
— Добре! Хай так. Припустимо, ти допомагала трохи більше, ніж ми усвідомлювали. Але ти все одно жила в моєму домі у свої тридцять років!
