Богдан не відреагував миттєво. Він сидів абсолютно нерухомо, поки Оксана говорила. Дивився прямо перед собою. Його обличчя залишалося непроникним. Чашка з чорною кавою все ще була в його руці.
Коли Оксана закінчила і випросталася, він повільно опустив чашку на блюдце. Він подивився через стіл на чоловіка ліворуч — мовчазного, кремезного байкера, якого звали Макс «Бродяга». За весь час, відколи вони сіли, той вимовив рівно чотири слова. Макс відповів одним коротким, ледь помітним кивком.
Очі Богдана не пом’якшали. Вони стали жорсткими, як сталь. Він перевів погляд на Олену Максимівну, яка все ще стояла скраю їхнього столика, все ще чекаючи на відповідь, якої так і не отримала.
І тоді Богдан, якого всі знали як суворого “Ведмедя”, зробив те, чого не очікував жоден відвідувач кафе. Він посунувся на шкіряному диванчику. Звільнив місце. І сказав голосом, який був настільки лагідним, що здивував його самого:
— Сідайте, мамо. Який же нормальний син дозволить своїй матері стояти?
Атмосфера за столом змінилася миттєво. Один із байкерів, молодший хлопець із негустою бородою на ім’я Толік “Шторм”, одразу підняв руку, кличучи офіціантку, і замовив для всіх молочні коктейлі. Інший, Макс, дістав смартфон і почав гортати галерею, показуючи Олені Максимівні фотографії свого величезного пса породи кане-корсо, ніби вони були знайомі роками і просто ділилися сімейними новинами. Сивий дядя Валера посунув до неї тарілку і запитав, чи не хоче вона скуштувати його яблучний штрудель.
Ніхто не озвучував, що саме вони роблять. Ніхто не домовлявся про це заздалегідь. Це просто сталося. Так буває лише з людьми, які на рівні інстинктів відчувають, чого вимагає момент. Гучні голоси. Щирий, легкий сміх. Це був той самий гамір, який створює справжня родина, коли їм добре і спокійно разом.
Олена Максимівна сиділа серед них і відчувала те, чого не відчувала вже дуже давно. Абсолютну безпеку.
Вона зробила великий ковток свого чаю, поставила горнятко і розповіла їм усе. Про нав’язливі дзвінки Дениса. Про Каріну, її фальшивий голос і нудотні парфуми. Про лікаря, до якого її возили двічі — чоловіка з холодними очима, якого вона бачила вперше в житті. Він ставив їй дивні запитання, на зразок “який сьогодні день тижня” або “відніміть від ста сім”, і постійно щось занотовував у свій блокнот.
Вона розповіла про папери, які Денис пообіцяв привезти сьогодні. Про те, як вона намагалася поскаржитися своїм рідним дітям у Львів та Ужгород, але ті лише відмахнулися. Вони сказали, що вона просто накручує себе, що вік бере своє, і що Денис — молодець, бо єдиний має час допомагати їй з бюрократією.
— Він усе робить дуже грамотно, — тихо сказала старенька, дивлячись на свої руки. — На папері все законно. Жоден суддя не побачить там підступу, якщо не знатиме всієї правди.
Вона замовкла. А потім підвела на Богдана свої ясні, розумні очі і сказала фразу, яка ще довго звучала у вухах Оксани навіть після того, як цей день закінчився:
— Я не могла піти в поліцію, бо злочину ще немає — папери не підписані. Я не могла найняти адвоката, бо моя пенсія не дозволить мені судитися з його юристами. І я не могла піти до своїх дітей, бо вони вважають, що я просто вижила з розуму. Тому сьогодні вранці я молилася. Я просила Бога послати мені когось, хто б його не злякався. А потім… у двері зайшли ви.
Богдан кілька секунд мовчав. Він просто дивився на чорну поверхню кави у своїй чашці. А потім повільно, майже пошепки, запитав:
— Скільки в нас часу, поки він приїде?
— П’ятнадцять хвилин, — відповіла Олена Максимівна.
Дзвіночок над вхідними дверима кафе мелодійно брязнув. Ніхто в залі навіть не поворухнувся.
А потім він брязнув ще раз. І на порозі з’явився Денис.