Мачуха рухалася з лякаючою ефективністю. Вона відвернулася від нього до матраца, де спала Соня. На одну жахливу секунду Андрієві здалося, що вона хоче зробити дитині боляче, і він напружився, готовий кинутися на неї всім своїм маленьким тілом. Але замість цього Тамара підхопила дівчинку відпрацьованим, відстороненим рухом, ніби піднімала мішок з картоплею. Софійка заворушилася, тихо і сонно промимрила щось, але не прокинулася.
Потім мачуха повернулася до Андрія і поклала сестру прямо йому на руки. Тепло і вага маленького сонного тіла були різким контрастом до крижаного жаху, що заливав його вени. Це була передача. Остаточна, формальна передача відповідальності. Хлопчик інстинктивно стиснув руки, притискаючи загорнуту в ковдру Соню до грудей. Його мозок відмовлявся розуміти цей холодний, методичний ритуал, що розгортався в темряві.
Це не був вчинок матері. Це був вчинок людини, яка перерізає останню нитку.
Без жодного слова пояснень Тамара розвернулася і вийшла за двері, залишивши їх відчиненими. Вона навіть не озирнулася перевірити, чи йде він за нею. Вона просто знала, що він піде. Андрій, міцно притискаючи до себе сестру, поплентався слідом за нею на колючий мороз.
Одразу за хатою стояла стара дерев’яна підвода. Запряжений кінь терпляче чекав, пускаючи з ніздрів густі хмари пари в холодне повітря. Це була не їхня підвода. Хлопчик упізнав її — вона належала лісорубові з сусіднього хутора, з яким мачуха про щось довго шепотілася кілька днів тому. Вигляд воза підтвердив його найгірші страхи.
Все було сплановано. Це був таємний, свідомий крок, розрахований на ту годину, коли лісозаготівельне селище було містом-привидом. Усі робітники міцно спали, печі тільки-но почали розтоплювати, ніхто нічого не побачить і не поставить зайвих питань. Тамара залізла на місце візника і ледь помітним кивком голови наказала йому сідати в кузов.
Дерев’яне дно підводи було твердим, як камінь, і крижаним. Ця поїздка здавалася зануренням у найглибший кошмар. Близько години віз торохтів і хитався вузькою, розбитою лісовозною дорогою, якої Андрій ніколи раніше не бачив. Глибокі колії замерзли за ніч, перетворившись на суцільні вибоїни.
Височезні сосни змикалися з обох боків, їхні темні гілки утворювали тунель, який, здавалося, ковтав навіть те слабке світло сонця, що тільки-но сходило. Хлопчик сидів, згорбившись у кузові, міцно обхопивши сестру руками. Його маленьке тіло намагалося амортизувати кожен удар на вибоїнах, щоб не розбудити Соню.
Він спробував заговорити лише раз. Його голос зірвався на тонкий хрипкий шепіт:
— Куди ми їдемо?
Тамара не обернулася. Здавалося, вона його навіть не почула. Її спина залишалася прямою, як струна, а увага була повністю зосереджена на дорозі попереду. Ніби він і дитина в його руках були не більш ніж вантажем, який їй доручили доставити. Тиша на підводі була абсолютною, її порушував лише скрип дерев’яних коліс та мірне цокання кінських копит по мерзлій землі.
Дорога закінчилася без жодного попередження. Вона просто перестала існувати, розчинившись у стіні густого, непрохідного лісу. Дерева тут були старішими, товстішими, їхнє коріння перепліталося над землею, мов покручені пальці велетнів. Повітря було нерухомим і важким.
Тамара натягнула віжки, зупиняючи коня. Раптова тиша боляче вдарила по вухах Андрія. Вона не злізла з воза. Просто сиділа якусь мить, дивлячись у темні хащі, ніби перевіряючи, чи правильне це місце.
Це була кінцева точка. Місце без назви. Без шляху вперед і без дороги назад. Це був край відомого їм світу, і вона привезла їх сюди, щоб залишити.
Остаточність цього місця осіла в шлунку Андрія важким каменем. Холодний, твердий клубок жаху вкрав повітря з його легень. Він зрозумів, що це не зупинка. Це кінець.
І тоді вона заговорила. Її голос був таким же пласким і мертвим, як сіре ранкове небо. Вона не повернула голови, лише вказала рукою в грубій рукавиці на непрохідну стіну дерев.
— Йдіть прямо, — наказала вона. Її слова падали в тишу, мов каміння в глибоку криницю. — Кажуть, по той бік є село.
Ця фраза зависла в повітрі. Це був проблиск надії, але настільки тонкий і крихкий, що здавався жорстокістю. Село. Пункт призначення. На одну коротку мить хлопця накрило відчайдушне, нелогічне полегшення: це подорож, а не страта. Але ця надія була лише міражем, створеним для того, щоб змусити його підкоритися. І цей міраж був миттєво розбитий її наступними словами. Її тон впав ще нижче, перетворившись на чисту, льодяну байдужість:
— Дійдете — добре. Ні — не мій клопіт.
Ось воно. Правда, позбавлена будь-якого маскування. Загроза перестала бути просто відчуттям чи страхом. Вона стала озвученим фактом, декларацією про наміри, виголошеною з такою ж емоційною залученістю, з якою продавець викидає гнилі яблука.
Це був смертний вирок. Винесений не зі злістю чи ненавистю, а з холодною, жахливою практичністю. Вона просто викреслювала проблему зі свого життя, і її методом було віддати дітей на поталу дикій природі.
Він перевів погляд з її нерухомої спини на маленьке, довірливе личко сплячої сестри, і вся жахлива вага їхнього становища обрушилася на нього. Їх викидали на смітник.
З його горла вирвався здавлений звук, суміш ридання і благання.
— Ні… — прошепотів він, а потім його голос зазвучав тремтливо, але чітко: — Будь ласка, ви не можете. Вона ж зовсім дитина.
Він почав перелазити через борт підводи, маючи намір стати перед нею, змусити її подивитися на них, побачити, що вона робить. Останніми крихтами дитячої віри у світ він вірив, що якби вона тільки поглянула на Софійку, на її невинне обличчя, її серце не витримало б. Ніхто не міг подивитися на дитину і приректи її на таке.
Він незграбно сплигнув на замерзлу землю, ноги підкошувалися. Він простягав сестру вперед, ніби вона була святою реліквією, здатною відвернути це невимовне зло. Але Тамара вже рухалася.
Вона не подарувала їм жодного погляду. Поки благання Андрія висіло в крижаному повітрі, вона смикнула віжки. Кінь, радий можливості розвернутися, почав незграбно маневрувати з возом на вузькому клаптику дороги. Скрегіт коліс по замерзлій багнюці був звуком того, як закінчується його світ.
Він стояв наче паралізований. Десятирічний хлопчик, який тримав усе своє життя на руках, дивлячись, як підвода віддаляється. Вона набирала швидкість, зникаючи в довгому темному тунелі дерев, звідки вони приїхали. Курява, яку підняли колеса, мить покружляла в повітрі і осіла. Звук кінських копит стих.
І тоді не залишилося нічого. Опустилася тиша, глибша і страшніша за будь-яку, яку він коли-небудь знав. Це була не відсутність шуму, це була присутність величезної, живої байдужості.
Лісу було байдуже. Небу було байдуже. Світ, який він знав, зник за поворотом ґрунтової дороги. Він залишився сам, із дворічною сестричкою на руках, стоячи на самому краю прірви.