Перша година була шаленим, відчайдушним продиранням крізь гущавину — втечею, керованою чистим адреналіном. Андрій кинувся в ліс без жодної іншої думки, окрім однієї: покласти якнайбільшу відстань між ними та тією порожньою ґрунтовкою.
Гілки дерев, уже крихкі від наближення зими, безжально шмагали його по обличчю, залишаючи дрібні, пекучі подряпини на блідих щоках. Земля під ногами — підступний килим із вологого прілого листя та прихованого під ним коріння — здавалося, навмисне намагалася збити його з ніг на кожному кроці. Він спотикався, дивом утримував рівновагу і знову рвався вперед. Його дихання перетворилося на рвані, панічні хрипи, що обпалювали легені крижаним повітрям.
Вага маленької Софійки на його спині була постійною, важкою реальністю. Це був фізичний прояв тієї неможливої відповідальності, яку він тепер ніс. Цей ліс не був місцем прихистку. Він був кліткою, а старезні стовбури сосен — її ґратами, що змикалися навколо нього з усіх боків, поглинаючи світло та звуки знайомого світу. Навколо панувала абсолютна глухомань, яку порушувало лише його власне натужне дихання та шалений гуркіт серця у грудях.
Андрій змусив себе увійти в ритм — похмуру, механічну послідовність дій. Ліва нога, права нога, відвести гілку, вдихнути. Він не відривав очей від слабкого променя ранкового сонця, що пробивався крізь густі крони. Це був його єдиний, далекий орієнтир у цій зелено-коричневій напівтемряві. Таким був його план: тримати сонце ліворуч, іти прямо.
Але поліський ліс не визнає прямих ліній. Ландшафт постійно змінювався, змушуючи його петляти крізь густі зарослі молодняку, перелазити через повалені стовбури, вкриті слизьким зеленим мохом, і обходити ділянки, де старе коріння випирало із землі так густо, що нагадувало кістляві руки мерців, які тягнулися з-під землі, щоб схопити його за ноги.
Первісний сплеск адреналіну почав згасати. На його місце прийшла тупа, ниюча реальність: він не був досвідченим лісником. Він був лише маленьким хлопчиком у фланелевій сорочці, і неосяжність цієї дикої природи починала розчавлювати його своєю байдужістю.
Софійка, яку постійно трясло від нерівномірних кроків брата, почала крутитися на його спині. З її вуст зірвався тихий, жалібний плач — звук настільки крихкий, що він миттєво загубився у величезній тиші пущі. Серце Андрія болісно стиснулося. Він не міг дозволити їй злякатися. Він цього не витримає. Йому потрібно було, щоб вона була хороброю, а це означало, що спершу хоробрим мав стати він сам.
Він почав мугикати. Мелодія виривалася з його пересохлого горла тремтливо і тихо. Це була мамина колискова — проста пісенька про річечку, що біжить через ліси до синього моря. Звук його власного голосу став дивною, маленькою втіхою в цій гнітючій тиші. Він наспівував її знову і знову. Його свідомість звузилася до цієї мелодії, ноти перетворилися на мантру, яка стримувала приплив його власного липкого страху. Це був його щит, зітканий із музики, і він тримав його високо проти дикої природи.
Його вимушений марш раптово обірвався перед глухою стіною з колючок. Це були густі, переплетені хащі дикої ожини та глоду. Їхні гілки сплелися у захисну сітку з гострих дерев’яних кинджалів, яка повністю перекрила йому шлях. Спробувати пройти крізь них означало б розірвати їхній і без того зношений одяг і шкіру на шмаття.
Якусь мить Андрій просто стояв і дивився, відчуваючи, як опускаються руки. Весь його план базувався на тому, щоб іти по прямій лінії, а тут, не минуло й двох годин, він зіткнувся з перешкодою, яка робила це неможливим. Наче на зло, густі сірі хмари затягнули небо, сховавши сонце і зануривши ліс у тьмяні, рівномірні сутінки. Дезорієнтований і втомлений, хлопчик відчув, як у грудях спалахує іскра справжньої паніки.
Вибору не було. Доведеться обходити. Він повернув на південь, спиною до того місця, де мало б бути сонце, і пішов уздовж краю колючого лабіринту, молячись, щоб згодом він зміг повернутися на східний курс.
Цей гак виявився виснажливим катуванням, що висмоктувало залишки волі. Стіна з колючок ліворуч здавалася нескінченною. Земля тут відчутно понизилася, стала болотистою, перетворившись на типовий поліський мочар. Його старі черевики, і без того наскрізь мокрі від ранкової роси, з кожним кроком глибоко грузли у холодному, чавкаючому багні.
Проста смужка тканини, відірвана від сорочки, тепер безжально врізалася у м’язи його плечей. Це був гострий, пекучий біль, який віддавав у самісіньку спину. Він мусив зупинитися. Спершись плечем на шорстку кору старезного дуба, він обережно перерозподілив вагу Соні і спробував перев’язати вузол. Його пальці побіліли і стали незграбними від морозу.
Коли він стояв там, хапаючи ротом повітря, уся вага фізичного виснаження вдарила по ньому так сильно, що потемніло в очах. Його ноги тремтіли — і не лише від холоду, а й від абсолютної, глибокої втоми, що пробирала до кісток. Він був настільки виснажений, що хотів просто сповзти по стовбуру цього дерева на землю і проспати цілий рік.
Але тут почалася нова, ще страшніша мука. Спрага.
Спершу вона відчувалася як легка сухість у роті, ледь помітне дряпання в горлі. Але дуже швидко вона переросла у вимогливу, болісну одержимість. Здавалося, кожен вдих витягує з його тіла останні краплі вологи. Він рефлекторно ковтав, але ковтати було нічого. Він уявляв воду з гарячковою інтенсивністю: холодний кухоль з колодязя, швидкий лісовий ручай, та навіть брудну калюжу. Ці думки зводили з розуму.
Він знав, що для нього спрага — це просто агонія. Але для такої маленької дитини, як Софійка, це була пряма і негайна загроза життю. Її життя залежало від того, чи знайде він воду, і чи знайде її швидко. Розмита мета дійти до якогось міфічного села раптово змінилася єдиною, відчайдушною і всепоглинаючою місією: знайти хоч щось попити, інакше вони не переживуть цей день.
Саме в ту мить, коли перші шепоти справжнього, чорного відчаю почали заповзати в його свідомість, він почув це. Звук був таким слабким, що Андрій спершу списав його на шурхіт вітру в листі. Тихе, музичне дзюрчання. Він завмер, напруживши слух і майже переставши дихати. Звук повторився, цього разу трохи гучніше.
Надія, гостра і несамовита, пронизала його тіло. Він покинув спроби йти на схід і кинувся на звук, з тріском продираючись крізь підлісок. Втома миттєво зникла. Він ввалився у невелику затінену низину і побачив його.
Крихітний струмок, не ширший за його долоню, пробивав собі шлях крізь килим темно-зеленого моху. Вода бігла кришталево чиста і неймовірно холодна, омиваючи гладкі сірі камінці. Це видовище було настільки прекрасним, настільки схожим на справжнє диво, що Андрій ледь не впав на коліна. У всьому своєму житті він не бачив нічого прекраснішого.
Він діяв із новим припливом сил. Обережно розв’язав вузол на грудях і зняв сестру зі спини. Він ніжно поклав її на густий шар моху, який виявився напрочуд сухим і м’яким. Софійка все ще спала, її личко було блідим, мов крейда.
Андрій впав на коліна біля струмка, занурив змерзлі руки в крижану воду і почав жадібно пити. Холодна рідина стала шокуючим, життєдайним бальзамом для його спаленого горла. Він пив, поки шлунок не заболів від холоду. Потім він перемкнув увагу на сестру. Він обережно потрусив її за плече. Її оченята затремтіли і розплющилися, сонні й розгублені.
Він знову склав долоні човником, зачерпнув води і підніс до її губ. Спершу вона відвернулася, але потім почала пити — дрібними, пташиними ковтками. І ці ковтки були найпрекраснішим видовищем, яке він коли-небудь бачив. Він зміг. Він подбав про неї. У цю єдину маленьку мить він не був тим, хто зазнав поразки.
Поки Соня сонно сиділа на моху, Андрій обвів поглядом ліс навколо. Неподалік, на купині, він помітив невеликий кущик, густо всипаний яскраво-червоними ягодами, яких не бачив раніше. Це була схоже на пізню журавлину або брусницю.