Її холодний, логічний розум — той самий блискучий розум, що закінчив юридичний факультет столичного національного університету з червоним дипломом і виніс сотні суворих ухвал — просто кричав, що це абсолютний абсурд. Це емоційно. Це вкрай непрофесійно. Але її поранене серце, яке теж було ув’язненим останні три роки, раптом прошепотіло небезпечне, заборонене запитання: А що, як?
А що, як надія — це не просто дурна, дитяча вигадка для наївних слабаків?
Тиша в залі затягнулася на хвилину, ставши важкою, густою і майже відчутною на дотик. Нарешті суддя Катерина випросталася у своєму інвалідному кріслі, розправивши плечі під мантією.
— Юна леді, — сказала вона, і її голос чітко долетів до останніх рядів, де сиділи роззяви. — Ти щойно дала мені дуже серйозну обіцянку. Ти ж розумієш, що такі обіцянки ніколи не можна порушувати?
— Так, тьотю суддя, — миттєво і серйозно відповіла Ліля. — Я завжди-завжди тримаю свої обіцянки.
— І ти справді, щиро віриш, що зможеш допомогти мені знову ходити? — запитала суддя, і в цьому питанні було стільки прихованого болю, що у багатьох стислося серце.
— Я не просто вірю, — сказала Ліля з тією лякаючою, залізною впевненістю, яка буває лише у маленьких дітей, що не знають цинізму. — Я це точно знаю.
Катерина зробила дуже глибокий вдих, жадібно втягуючи затхле повітря судової зали так, ніби це був найсвіжіший кисень на вершині гори. Вона ухвалила рішення, яке перевертало всю її кар’єру догори дриґом.
— Підозрюваний Коваль, — звернулася вона до Романа офіційним тоном. — Ви скоїли кримінальне правопорушення, і за звичайних обставин я б без жодних вагань задовольнила клопотання прокурора і відправила вас до слідчого ізолятора. Однак ваша донька зробила мені пропозицію, яку я знаходжу… вкрай інтригуючою. А ви є єдиним опікуном хворої дитини.
Хвиля здивованого шепоту знову прокотилася натовпом.
— Тому, — підвищила голос Катерина, придушуючи шум, — я зроблю те, чого практично ніколи не робила за всі роки на цій посаді. У задоволенні клопотання прокурора щодо тримання під вартою — відмовити. Застосувати до підозрюваного Коваля запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання. Досудове розслідування триватиме рівно тридцять днів. Якщо протягом цього часу ваша донька зможе виконати свою обіцянку переді мною… я, зі свого боку, врахую всі пом’якшувальні обставини на фінальному суді.
— Ваша честь! — Прокурор Давидюк знову був на ногах, буквально не вірячи своїм вухам. Його голос зривався на крик. — Це вкрай нерегулярно! Це грубе порушення процесуальних норм! Ви не можете ухвалювати юридичні рішення щодо запобіжного заходу, ґрунтуючись на фантазіях п’ятирічної дівчинки! Я подам апеляцію!
— Пане прокурор, — крижаним тоном обірвала його Катерина, глянувши на нього так, що той мимоволі замовк. — Це моє законне рішення, засноване на вивченні особи підозрюваного та наявності неповнолітньої дитини. Через тридцять днів ми зустрінемося знову і дізнаємося, чи ці заяви неможливі, чи ні. А до того часу, пане Коваль, ви вільні. З вас знімуть кайданки, і ви можете йти додому зі своєю донькою.
Роман стояв як укопаний, його рот був злегка відкритий від шоку. Він ошелешено переводив погляд із судді на Лілю, гарячі сльози полегшення котилися по його запалих щоках. Боже мій, він не їде в СІЗО. Він іде додому.
— Однак, — різко додала суддя Катерина, суворо піднявши вказівний палець. Це слово зависло в повітрі, як гостре лезо гільйотини. — Якщо ваша донька не зможе виконати свою фантастичну обіцянку протягом цих тридцяти днів, пане Коваль, ви повернетеся до цієї зали як обманщик.
Вона продовжила жорстким, невблаганним тоном:
— І тоді ви постанете не лише перед оригінальними звинуваченнями в крадіжці. Я особисто простежу, щоб ви отримали максимальний термін покарання, передбачений статтею, без жодних поблажок і умовних термінів. Ви мене зрозуміли?
Полегшення на обличчі Романа миттєво зникло, наче його змило водою, змінившись новою, ще сильнішою хвилею жаху. Якщо ця дитяча вигадка не спрацює, він не просто повернеться на старт. Він опиниться у значно глибшій і темнішій ямі, а Ліля точно потрапить до інтернату.
Перш ніж він встиг остаточно запанікувати і втратити свідомість від стресу, Ліля легенько смикнула його за край завеликого піджака.
— Не хвилюйся, татусю, — радісно просяяла вона, ніби нічого страшного щойно не пролунало. — Я ж обіцяла. Все буде дуже добре.