Петро часто блукав сільськими вуличками, тихо мугикаючи собі під ніс якісь давні, журливі пісні, або ж чіплявся до перехожих із одним і тим самим питанням: “А ви не бачили мого маленького синка?”. Він питав це так, ніби шукав найдорожчий у світі, давно втрачений скарб.
Антон гидливо скривився, коли порівнявся зі старим. “Який же він усе-таки дивакуватий!” — промайнуло в голові чоловіка, і він пришвидшив крок.
Та раптом Антон завмер, наче вкопаний. Його погляд випадково впав на праву щоку Петра. Дві великі родимки. Одна під одною.
Чоловік перестав дихати. Вони були абсолютно ідентичними тим, що красувалися на личку його тримісячної доньки. “Що це, дідько забирай, означає?!” — дикою луною пронеслося в його свідомості.
Він миттєво пригадав усі отруйні плітки, усі ті багатозначні перешіптування сільських кумушок поза його спиною. Сліпа, неконтрольована лють миттєво заполонила його серце. Він навіть не намагався тверезо осмислити ситуацію чи зрозуміти, чому ця випадкова деталь так сильно вдарила по його чоловічому самолюбству.
Зціпивши зуби, Антон рвучко попрямував до свого двору, відчуваючи, як у грудях закипає справжня буря. Коли він різко відчинив двері й увірвався до хати, Варя сиділа на теплому килимі, тримаючи донечку на руках, і тихо, з ніжною посмішкою, щось їй воркувала.
Побачивши чоловіка, вона радісно підвела голову. Проте лагідна усмішка миттєво сповзла з її обличчя, щойно вона помітила його перекошене від злості, похмуре обличчя.
— Ти знаєш того старого, пришелепкуватого Петра? — різко, ніби відрубав, кинув Антон.
Варя здивовано кліпнула віями і невпевнено кивнула.
— Він же місцевий блаженний, — випалив чоловік, важко дихаючи. — Але чи знаєш ти, що в нього на щоці є дві здоровенні родимки? Точнісінько такі, як у нашої… доньки!
Варя завмерла від несподіванки. Вона кліпала очима, зовсім не розуміючи, до чого він хилить і звідки стільки агресії в його голосі.
— Ти це про що взагалі? — розгублено, майже пошепки запитала вона.
— Ти що, глуха?! — зірвався на крик Антон, його голос заповнив усю кімнату, змусивши дитину здригнутися. — Як ти могла мені зрадити?! З ким?! Із цим сільським придурком?!
— Антоне! — Варя підскочила на ноги, міцно притискаючи маля до грудей. Її очі миттєво наповнилися гарячими сльозами гіркої образи.
— Ти що, з глузду з’їхав?! Я ніколи, чуєш, ніколи в житті тобі не зраджувала! До чого тут ті родимки?!
— Це не може бути просто збігом! — ревів він, наступаючи на неї і не бажаючи чути жодних виправдань. — Я не сліпий!
Варя відчула, як її серце болісно стискається, наче його здавили крижаними лещатами. Вона відмовлялася вірити в те, що чує. Чому найрідніша людина раптом почала підозрювати її в такій брудній зраді? Це було настільки безглуздо, абсурдно і несправедливо, що в неї перехопило подих.
— Ти просто не можеш змиритися з тим, що наша дівчинка не схожа на тебе! — відчайдушно вигукнула вона у відповідь, ковтаючи сльози. — Це ж просто зовнішність! Бог так дав!
— Зовнішність?! — Антон був геть поза собою від шаленого гніву, його очі налилися кров’ю. — Ти думаєш, я повірю, що це випадковість? Я більше не вірю жодному твоєму слову! Ти весь цей час робила з мене дурня перед усім селом!
Сварка спалахнула, мов суха солома, набираючи обертів із кожною секундою. Варя відчувала, як гіркі сльози градом котяться по її щоках. Вона й подумати не могла, що колись стане жертвою таких брудних і безпідставних звинувачень. Її затишний, вибудуваний з любов’ю внутрішній світ руйнувався на очах.
— Я була тобі вірна від першого дня! — схлипувала вона. — Ти ж знаєш мене!
— Знав! — гаркнув чоловік, відвертаючись. — А тепер я не знаю нікого! Може, ти весь цей час грала зі мною в якусь хвору гру.
Варя більше не мала сил стримувати ридання. Вона знесилено опустилася на диван, заколисуючи доньку. Маленька Риточка дивилася на матір своїми великими, незвичними оченятами, зовсім не розуміючи, чому тато так кричить.
— Ти не маєш права так зі мною поводитися, — тихо, але твердо вимовила жінка крізь сльози. — Чому ти слухаєш плітки, а не власне серце? Чому не можеш просто довіряти мені?
Антон стояв перед нею з кам’яним, чужим обличчям. Усередині нього вирував токсичний коктейль емоцій: сліпа ревнощі, вражена чоловіча гордість, гнів і дикий страх стати посміховиськом. Він відчував себе зрадженим і розтоптаним.
— Забирай свою дитину і забирайся геть з моєї хати, — процідив він крізь зуби з крижаною люттю. — Я не хочу вас більше бачити. Ніколи.