Ранок настав швидко. Варя прокинулася від веселого щебету дітлахів у сусідній кімнаті. Вона кинула погляд на Риточку — маля солодко спало поруч, зігріте і в безпеці. Після скромного, але ситного сніданку жінка прийняла тверде рішення: час рухатися вперед. Їй треба було негайно покинути це токсичне село і почати все з чистого аркуша у великому місті — у Києві. Іншого виходу вона просто не бачила.
— Я поїду до столиці на рейсовому автобусі, — рішуче сказала вона пані Тамарі.
— Добре, дитино. Але запам’ятай: мої двері для тебе завжди відкриті. Якщо буде скрута — повертайся, — відповіла жінка з лагідною усмішкою. Варя ще раз гаряче подякувала своїй рятівниці, зібрала речі й вийшла на ганок.
Але раптом Тамара зупинилася, ніби щось згадавши. Вона примружила свої чорні очі, а тоді радісно сплеснула в долоні.
— Стривай, Варю! — окликнула вона молоду матір. — Я ж зовсім забула! У мене в Києві є давня подруга, пані Олена. Вона якраз здає кімнатку в квартирі, бере зовсім недорого. Це ж ідеальний варіант для вас із малою!
Варя не вірила своїм вухам.
— Правда? Це було б неймовірно! А де саме вона живе?
Тамара швидко черканула на клаптику паперу адресу на столичному Подолі і простягнула її Варі.
— Скажеш їй, що ти від Тамари з села. Олена — золота людина, вона тебе не образить. А я зараз же їй наберу і попереджу, що ти вже в дорозі.
Варя міцно затисла дорогоцінний папірець у долоні. Це був не просто шанс — це був її щасливий квиток у нове життя.
Вона ще раз щиро подякувала своїй рятівниці, закинула на плече важку сумку і рішуче вийшла за ворота. Ранкове сонце вже піднялося досить високо, його лагідні промені намагалися зігріти вологу від роси землю, проте в душі молодої жінки все ще зачаїлася холодна, в’язка тінь страху.
Варя попрямувала битим шляхом до сільської автобусної зупинки. Її кроки були швидкими й твердими, хоча всередині продовжував вирувати справжній ураган емоцій. У голові роєм кружляли тривожні думки: як саме зміниться її життя у величезному, галасливому Києві? Де вона знайде роботу з немовлям на руках? Чи зможе дати Риточці все необхідне?
Але зараз це відходило на другий план. Головне було просто зробити цей перший, найважчий крок у невідомість. На зупинці панувала звична ранкова метушня: місцеві жителі поспішали у своїх справах, хтось їхав на базар у район, студенти голосно сміялися, чекаючи на маршрутку. Варя намагалася не дивитися нікому в очі, щоб не наштовхнутися на знайомий осуд чи зайві розпитування.
Вона підійшла до водія старенького рейсового автобуса і купила квиток до столиці. Дорожня сумка нещадно відтягувала плече, але Варя вже майже не відчувала фізичної втоми — адреналін і материнський інстинкт гнали її вперед. Знайшовши вільне місце біля вікна, вона обережно влаштувалася на сидінні, міцно притискаючи до себе сплячу донечку.
Автобус рушив, і Варя невідривно дивилася на пейзажі, що стрімко проносилися повз неї: знайомі золотисті поля, переліски, блискучі на сонці річечки. Кожна мить невблаганно нагадувала їй про те, що вона назавжди покидає рідні місця, свій дім, своє минуле. Але водночас це приносило дивовижне відчуття визволення. Тепер у неї був реальний шанс почати все з чистого аркуша, де її ніхто не знає і ніхто не засуджує.
Жінка відчула легке, лоскітливе хвилювання. Вона поцілувала теплу маківку донечки і заплющила очі. Під повіками миттєво промайнули картинки: її колишнє життя, чепурний двір із квітами, перекошене від гніву обличчя Антона, злі насмішки сусідок… А потім — зовсім інші образи: велике місто, нові обличчя і суцільна невідомість.
Дорога зайняла кілька годин, але час для Варі пролетів майже непомітно. Вона всю дорогу роздумувала над тим, як побудувати розмову з пані Оленою. Було очевидно, що в тої виникне безліч запитань: чому молода жінка з дитиною раптом опинилася на вулиці? Варя вирішила, що має бути максимально відвертою. Брехати чи вигадувати красиві історії не було сенсу. Вона розповість усе, як є: про сільські плітки, про родимки і про те, як її вигнали з власного дому.
Коли автобус нарешті важко зітхнув гальмами і зупинився на гамірній столичній автостанції, Варя вийшла на перон і на повні груди вдихнула повітря великого міста. Київ зустрів її симфонією звуків: безперервним гудінням сотень автомобілів, стукотом коліс метрополітену десь неподалік, гучним сміхом перехожих і спокусливими пахощами свіжої випічки з найближчої кав’ярні. Усе це здавалося одночасно і лякаючим, і неймовірно привабливим.
Вона розгорнула зім’ятий клаптик паперу з адресою, який дала їй Тамара. Це був Поділ — старий, атмосферний район Києва, до якого треба було проїхати кілька зупинок на трамваї. Зібравши залишки сил, Варя попрямувала до зупинки.
Проїжджаючи вузькими вуличками, повз стильні кав’ярні та старовинні будівлі, вона з подивом розглядала людей — таких різних, яскравих, заклопотаних своїми справами. У цьому бурхливому потоці столиці до неї нікому не було діла, і Варя раптом відчула себе маленькою, але захищеною краплинкою у великому морі.
Нарешті вона знайшла потрібний будинок. Це була гарна старовинна кам’яниця на кілька поверхів, із великими вікнами та кованими балконами. На першому поверсі розмістилася невеличка затишна крамничка з овочами та фруктами. Варя піднялася на другий поверсі нерішуче натиснула на кнопку дзвінка.
За кілька хвилин важкі дубові двері відчинилися, і на порозі з’явилася приємна жінка середніх років. У неї були добрі, світлі очі та акуратно вкладене русяве волосся.
— Доброго дня! Ти Варя, так? — привітно запитала вона, тепло посміхаючись.