Катерина стояла на порозі, ніби прикипівши до місця. Однією рукою вона все ще судомно стискала кухонний рушник, а іншою обережно прийняла конверт. Її розгублений погляд бігав від Назара до двох військових, що стояли поруч. Жовтувате світло вуличного ліхтаря м’яко вихоплювало з темряви обличчя Крука, підкреслюючи його глибокий шрам, але зараз він не здавався виснаженим. Цього вечора не було ані пронизливого дощу, ані кульгавості, ані наскрізь мокрої, брудної куртки. Від чоловіка віяло неймовірною внутрішньою силою та непохитністю.
— Що це? — ледь чутно прошепотіла вона, дивлячись на конверт.
Назар зробив крок ближче. Його постава більше не видавала того пекельного болю, який він ховав кілька тижнів тому.
— Це те, про що ви ніколи не просили. Але те, на що ви абсолютно заслуговуєте.
Він ледь повернув голову.
— Капітане.
Вищий із двох офіцерів ступив на освітлений ґанок і з повагою простягнув їй руку.
— Пані Мельник. Я капітан Віталій Бондар. Представляю Управління цивільно-військового співробітництва та командування нашої бригади.
Катя кілька разів закліпала, намагаючись осягнути сказане.
— Я… я нічого не розумію.
— Ми б хотіли зайти до вас на кілька хвилин, — ввічливо, але з ледь помітною військовою твердістю сказав капітан. — Якщо ви, звісно, не проти.
Тієї миті з-за рогу темного коридору несміливо визирнула Аліса. Дівчинка стояла босоніж на прохолодному лінолеумі, міцно притискаючи до себе свого залюбленого ведмедя. Катерина інстинктивно обернулася, намагаючись затулити її собою:
— Сонечко, повертайся в кімнату. Усе добре, це просто гості.
Але капітан Бондар раптом тепло всміхнувся, його суворі риси обличчя вмить пом’якшали. Він присів навпочіпки, щоб опинитися на одному рівні з дитиною:
— Привіт. Мене звати Віталій. А ти, мабуть, Аліса?
Дівчинка невпевнено, але з цікавістю кивнула.
Назар теж опустився на одне коліно, так само повільно й обережно.
— Ми справжні військові, Алісо, — тихо вимовив він, дивлячись їй просто в очі. — Але сьогодні ми тут не на службовому завданні. Ми приїхали, щоб сказати «дякую» твоїй мамі.
— А за що? — тоненьким голосочком запитала дівчинка.
Назар підвів погляд на Катерину.
— За те, що коли всі інші машини проїжджали повз… вона побачила людину, яку варто було врятувати.
Через десять хвилин вони всі сиділи за невеликим кухонним столом, накритим старою клейонкою. Катя, Назар, капітан Бондар і головний сержант Юрій Гайдай. Алісу, пообіцявши їй завтра подвійну порцію шоколадного печива, відправили домальовувати єдинорогів у спальню.
Конверт так і лежав невідкритим перед Катериною. Першим тишу порушив Назар. Він поклав важкі долоні на стіл і міцно зчепив пальці.
— Тієї ночі, коли ви зупинилися на трасі, я був у критичному стані, — почав він, ретельно добираючи слова. — Набагато гіршому, ніж показував. Мене щойно виписали з реабілітаційного центру в Пущі-Водиці. Не тому, що я повністю одужав. А тому, що там банально закінчилися місця для важчих хлопців. Мої папери згоріли під час евакуації з-під обстрілу. Я опинився на вулиці без військового квитка, без грошей і без розуміння, що робити далі. Я брів до Макарова пішки, бо там колись жив мій старий побратим. Навіть не знав, чи він досі там.
Губи Каті розімкнулися, але вона не змогла вимовити й звуку.
— Я був на самісінькій межі, — голос Назара став зовсім тихим, ніби він зізнавався у найстрашнішому гріху. — Фізично і морально я був спустошений. У голові крутилася лише одна думка: йти крізь цей льодяний дощ, поки ноги просто не відмовлять. Хотілося здатися. Розчинитися в тій темряві і більше нічого не відчувати.
Сльози самі собою покотилися по щоках Катерини.
— Назаре… Господи…
— Але потім з’явилися ви, — його голос злегка здригнувся, проте він не відвів погляду. — Ви не ставили зайвих запитань. Ви не відсахнулися від мого обличчя. Не поставилися до мене як до проблеми чи волоцюги. Ви просто відчинили двері. Дали гарячий чай. Теплий рушник. І тишу. Ви поставилися до мене як до людини.
Він зробив глибокий вдих, опановуючи себе, і кивнув капітану.
— Того ж ранку я знайшов спосіб зв’язатися зі своїми хлопцями з підрозділу. Я написав їм, що зустрів дещо таке, у що сам давно перестав вірити.
Капітан Бондар відкрив свою чорну шкіряну теку і посунув цупкий документ عبر стіл. Катя невідривно дивилася на папір. Її ім’я, «Катерина Мельник», було виведене каліграфічним шрифтом під офіційним золотистим гербом.
«Подяка від Командування. За виняткову людяність, мужність і тиху підтримку пораненого захисника, пані Катерина Мельник нагороджується цією почесною відзнакою…»
Вона розгублено закліпала мокрими віями.
— Це… від самого командування бригади?
— Так точно, пані Катерино, — з повагою відповів капітан.