Спочатку Катя страшенно вагалася. Вона не знала правильних термінів, не вміла виступати перед аудиторією і боялася здатися некомпетентною. Але потім згадала пошрамоване обличчя Назара тієї дощової ночі. Згадала його мовчазний розпач у салоні авто. Усе, що вона тоді зробила — просто не відвернула погляд і налила чаю. Якщо цього було достатньо для порятунку життя, можливо, цього вистачить і тепер. Вона відповіла згодою.
Перші зустрічі проходили у переобладнаному модульному містечку на околиці Макарова. На металевих дверях висіла кривувато надрукована табличка: «Коло підтримки. Свої». Всередині — різномасні стільці, подаровані волонтерами, гучний кавовий апарат, що варив гіркувату бурду, і важка, наелектризована тиша.
Спершу Катерина просто сиділа в колі. Вона слухала. А коли починала говорити, то не сипала книжковими порадами. Вона розповідала про свого батька, який пройшов пекло Афганістану і до самої смерті здригався від звуків феєрверків. Розповідала, як це — лічити копійки до зарплати, намагаючись зберегти для дитини віру в дива. Говорила про те, наскільки страшно відкрити двері незнайомцю, але як ще страшніше — залишити його в темряві.
І поступово до неї почали приходити люди. Ветерани, які раніше ігнорували будь-які соціальні ініціативи, з’являлися на порозі хабу. Вони дізнавалися про неї не з реклами, а по сарафанному радіо, від своїх же побратимів.
Одного сонячного квітневого дня літній чоловік на ім’я Геннадій підсів до неї на лавку біля входу в хаб. Його пальці були покручені артритом, а обличчя дубилося від вітру й окопів. Він повільно закурив цигарку і сказав хриплим голосом:
— Знаєш, Катю, я завжди думав, що цивільні нас ніколи не зрозуміють. Що ми для вас — чужі.
Катерина повернулася до нього:
— Більшість і справді не розуміє, Гено. На жаль.
Геннадій затягнувся димом і кивнув:
— Але фішка в тому, що тобі й не треба було розуміти. Ти просто не відвела очі. Нам потрібно більше таких, як ти.
Вона нічого не відповіла. Лише пригорнула плечі куртки, дозволяючи затишній тиші зробити те, на що не були здатні жодні слова.
А в самій Ясногородці життя Катерини не стало якимось кінематографічно драматичним. Воно просто набуло глибини.
Світлана, як і заведено роками, забігала щоп’ятниці ввечері з пляшкою напівсолодкого і порцією жартів про «найскромнішу зірку нашого району». Але тепер крізь цей легкий гумор часто проривалися реальні, щемкі історії. Подруги говорили про людей, які отримали другий шанс або знайшли в собі сили жити далі — і все це завдяки ланцюговій реакції, яку колись випадково запустила Катя.
До пекарні «Хлібний кут» тепер частенько заходили люди у формі або ветерани в цивільному, які спеціально приїжджали з сусідніх районів. Якось одна літня жінка, купуючи звичайний батон, раптом розплакалася, міцно обійняла Катерину через прилавок і прошепотіла їй на вухо: «Ви нагадали моєму синові, що він досі має значення». Вона пішла, так і не назвавши свого імені, але її сльози ще довго обпікали Катині плечі.
На місцевому недільному ярмарку Катерина поставила біля свого столика вирізьблену з дерева табличку:
«Безкоштовні овочі та зелень для будь-якого ветерана. Без зайвих питань. Без жодних обмежень».
А трохи нижче, дрібнішим шрифтом, вона додала: «Якщо ви захищали цю землю, дозвольте їй тепер послужити вам».
Хтось сором’язливо брав кілька картоплин чи пучок кропу. Хтось не брав нічого, просто кивав на знак поваги. А один зовсім юний, посічений війною хлопець, якось простояв мовчки біля її прилавка хвилин п’ятнадцять. Він так нічого й не взяв, лише ледь чутно видихнув «дякую» і розчинився в натовпі. Але Катя точно знала: він пішов з порожніми руками, проте з повним серцем.
Назар Крук приїжджав до неї нечасто. Він воював, працював, жив. Але коли все ж з’являвся на її вулиці, то ніколи не приїздив сам. Він завжди привозив із собою когось зі своїх людей.