Касирка натягнула чергову, завчену корпоративну посмішку, яка абсолютно не торкнулася її очей. Вона швидко поклацала мишкою, а потім завмерла. Щось у системі зовсім не збігалося з її уявленням про цього скромно вдягненого літнього чоловіка. Рівень доступу рахунку та специфічні позначки служби безпеки вимагали авторизації вищого рівня. Не сказавши йому жодного слова, вона натиснула кнопку виклику менеджера.
Менеджера звали Кирило. Це був типовий представник сучасного столичного бомонду: ідеально укладене гелем волосся, завужений костюм, який здавався на розмір меншим, ніж потрібно, і краватка з химерним візерунком. На його обличчі застигла та перманентна зверхня посмішка, яка могла образити людину ще до того, як він відкриє рота. Він підійшов до каси, побіжно, з очевидною зневагою глянув на старі паперові довідки пана Богдана, а потім перевів погляд на самого клієнта. З його вуст зірвався тихий, абсолютно позбавлений теплоти смішок.
— Ви впевнені, що це ваш рахунок, шановний? — запитав Кирило, розтягуючи слово “шановний” так, ніби це був якийсь жарт. — Ваші папірці виглядають так, ніби їх надрукували ще за часів динозаврів. Та й УБД зараз можна в будь-якому переході купити.
Касирка нервово, тоненько захихотіла. Богдан Сергійович не сказав ні слова на свій захист. Він не став виправдовуватися чи доводити свою правоту. Натомість він повільним, виваженим рухом сягнув у внутрішню кишеню куртки і поклав на скляну тарілочку для грошей предмет. Це був той самий важкий латунний коїн-відзнака елітного підрозділу ССО. Для цивільної людини це був просто шматок металу, але будь-який справжній військовий, побачивши його, на секунду перестав би дихати.
Кирило навіть не спромігся придивитися до монети.
— Прикольний сувенір, — пробурмотів він, зневажливо відмахнувшись рукою. — Зараз такі брязкальця можна на китайських сайтах за копійки замовити.
Він повернув голову в бік охоронця, який чергував біля входу, і недбало кивнув у бік дверей.
— Охорона! Здається, у нас тут черговий “герой” намагається систему обдурити. Виведіть його, будь ласка. Нам тут шахраї не потрібні.
Охоронець завагався. Це була лише секунда затримки, але її виявилося достатньо, щоб пан Богдан почув кожне сказане слово. Почув це і решта клієнтів банку. Кілька молодих людей у черзі тихо засміялися, ховаючись за екранами своїх смартфонів, насолоджуючись безкоштовною драмою. Ще кілька людей ніяково відвели погляд, вдаючи, що раптом дуже зацікавилися рекламними буклетами на стенді.
Пан Богдан не став сперечатися. Він не підвищив голосу, не вимагав покликати керівництво, не погрожував скаргами. Він просто простягнув руку, забрав свій коїн, обережно поклав його назад до кишені куртки, ледь помітно кивнув і повільно підійшов до шкіряного дивана біля великого панорамного вікна. Він сів там, тримаючи спину ідеально рівно. Його руки акуратно спочивали на колінах, а погляд був спрямований кудись у порожнечу.
Сміх у холі поступово стих, поступившись місцем дивній, гнітючій тиші. Це ще не було почуття провини. Поки що ні. Це було щось значно холодніше — дискомфорт. Здавалося, глибоко в душі люди в цьому приміщенні раптом відчули, що стали свідками чогось дуже неправильного. І серед них була одна людина, якій точно було не до сміху.