Проте тиша навколо нього невловимо змінилася. Це більше не була тиша зневаги. Це була важка, липка тиша сумніву. Марина Савенко спостерігала за ним з іншого кінця холу, міцно схрестивши руки на грудях. Її губи були стиснуті в тонку лінію роздратування. Вона вже встигла зробити дзвінок своєму колишньому командиру. Йому було достатньо почути лише позивний і прізвище “Коваль”, як його тон кардинально змінився.
— Ти кажеш, він зараз там? — терміново перепитав голос у слухавці. — Затримай його. Не дай йому піти.
Марина не знала достеменно, що саме станеться далі, але її інтуїція підказувала: масштабний механізм вже запущено. І вона мала рацію. За кілька кварталів звідси чорний позашляховик агресивно розрізав щільний київський трафік, лише раз блимнувши спецсигналами — як знак абсолютної влади, що не потребує дозволів. Всередині сидів генерал-майор Віктор Гайдай — людина, яку поважали, боялися і яка славилася своєю безкомпромісною жорсткістю.
Коли він отримав сповіщення і почув ім’я Богдана Коваля, він перервав важливу нараду, підвівся з крісла і кинув своєму ад’ютанту лише кілька слів: “Машину. Ми їдемо”.
Для генерала Гайдая Коваль не був просто записом у запорошеному архіві. Це була людина, завдяки якій Гайдай сьогодні носив зірки на погонах. Коваль був живою легендою, тінню, про яку пошепки згадували на стратегічних плануваннях. Те, що цю людину публічно принизили у будівлі, яка стояла на землі його колишнього командування, запалило в генералі таку лють, яку він рідко дозволяв собі демонструвати.
Тим часом у банку Кирило спробував відмахнутися від наростаючого відчуття тривоги.
— Він досі тут, — пробурмотів менеджер, визираючи з-за стійки. — Серйозно?
Він обернувся до молодого стажера і знову зневажливо пирхнув.
— Мабуть, чекає, щоб хтось зняв його на телефон і виклав у соцмережі. Знаємо ми таких. Збиратимуть потім донати на жалість.
Щелепи Марини стиснулися так сильно, що аж заболіли. Навіть касирка опустила очі, відчуваючи, що її керівник явно переходить межі. А Кирило самовдоволено сперся на стійку, ніби пишаючись власною “проникливістю”.
— Треба було одразу поліцію викликати, — засміявся він. — Це лише питання часу, коли він почне влаштовувати тут цирк.
Але щойно ці слова злетіли з його губ, масивні скляні двері банку різко відчинилися.