Тим часом нижче по схилу, у своєму теплому будиночку, пані Оксана сиділа біля вікна. Електролінію обірвало ще кілька годин тому, і кімнату освітлювала лише товста воскова свічка. На столі стояла фотографія Дениса в його яскравій волонтерській екіпіровці. Жінка ніжно провела сухим пальцем по склу.
— Наглядай за ними з неба, синку, — прошепотіла вона в напівтемряву. — Там ще одна душа сьогодні бореться зі своїм штормом. Допоможи їм вистояти.
Назар задрімав у кріслі лише під ранок. Коли він розплющив очі, кімната була залита сліпучим, чистим світлом. Шторм розбився об карпатські скелі і безслідно зник. Віра спала, поклавши важку морду йому на черевик, а навколо неї мирно сопли цуценята. Світ за вікном змінився — сніг лежав м’яким, безкрайнім полотном. І вперше за багато років Назар не відчув параноїдальної потреби готуватися до найгіршого. Він дозволив собі просто видихнути.
На початку березня гори нарешті почали відтавати. Сніг повільно втягувався в землю, залишаючи по собі запах вогкого ґрунту і першої зелені. Гірський потік, який колись ледь не забрав лігво Віри, тепер котив свої води чисто і спокійно, відбиваючи весняне сонце.
На ґанку Назар пив ранкову каву, спостерігаючи за абсолютним хаосом. Десятитижневі цуценята перекидалися в дикій, неконтрольованій грі. Найменша дівчинка — та сама, яку вони витягли з того світу — тепер найголосніше гавкала на власне відображення у весняній калюжі. Віра лежала поруч, розтягнувшись на теплих дошках. Її виснажене тіло налилося силою, шерсть блищала, а рухи стали граціозними і впевненими.
Перед полуднем на подвір’я заїхав зелений пікап Соломії, здіймаючи хмарки свіжої багнюки. Дівчина вийшла з машини з пластиковим контейнером медикаментів, щиро усміхаючись.
— Схоже, рятувальна операція пройшла навіть успішніше, ніж ми планували, командире, — сказала вона, піднімаючись на ґанок.
— Вам краще знати, лікарю. Ви ж у нас головна по дивах, — розслаблено відповів Назар.
Незабаром з’явилася і пані Оксана зі своїм фірмовим яблучним пирогом. Усередині зрубу, поки Соломія робила малюкам останні щеплення, пахло корицею та медом. Назар допомагав тримати цуценят, і його великі руки рухалися напрочуд легко.
— Взагалі-то, я хотіла запитати… — серйозно почала Соломія, ховаючи шприци. — Чи не хотіли б ви приєднатися до нашої «Гірської Лапи»? Хоча б як волонтер. У вас є неймовірний хист розуміти тварин.
Назар здивовано підняв брову:
— Хочете, щоб колишній рятувальник гірського спецзагону крутив хвости собакам?
— Я хочу, щоб ви робили те, що вмієте найкраще, — м’яко відповіла вона. — Допомагали тим, хто впав, знову стати на ноги.
Він подивився у вікно, де гралися цуценята, і коротко кивнув:
— Згоден. Настав час рятувати те, що справді можна врятувати.
Пізніше того ж вечора Назар прибив над дверима хатини дерев’яну табличку з нерівними, але чіткими літерами: «Зимовий прихисток: Перше місце, де нас обрали жити». Зруб перестав бути схованкою від минулого. Він став домом.
Перший сніг наступної зими прийшов тихо. Назар стояв біля вікна, застібаючи свою стару флісову куртку ДСНС — ту саму, з яскравими світловідбиваючими смугами. Вона більше не давила спогадами про втрату Максима; вона просто гріла. Полиці в кімнаті тепер були заставлені фотографіями восьми вівчарок у їхніх нових сім’ях. Усі малюки знайшли свій дім. Усі, крім Віри. Вона стояла поруч, притиснувшись теплою головою до його ноги.
Двері відчинилися, і на ґанок піднялися Соломія та пані Оксана з традиційним пирогом у руках. Сніг легко падав на їхні плечі, а з відчинених дверей лилося м’яке світло, відкидаючи смугу тепла на подвір’я.
— Що ви плануєте робити далі, Назаре? — запитала ветеринарка, обтрушуючи шапку.
Чоловік подивився на засніжені вершини Карпат і усміхнувся.
— Продовжувати будувати. Дім — це не там, де ти ховаєшся від світу. Це те, чим ти готовий поділитися. Ходімо всередину, дівчата. Чай уже заварився.