Максим Коваленко опустився на коліна. Не тому, що боявся. Не тому, що відчував за собою бодай краплю провини. А тому, що він був розумною людиною і чудово розумів вуличну математику.
Троє озброєних правоохоронців. Один військовий. Величезний вокзал, заповнений людьми, які з радістю зніматимуть екшн на свої камери, але жоден із них не прийде до суду свідчити на його користь.
Якщо він почне пручатися — це кримінальна стаття за напад на працівника поліції. Якщо спробує піти — втеча від арешту. Якщо просто потягнеться до кишені за власним телефоном — вони закричать, що він тягнувся за зброєю, і застосують силу.
Тому він просто став на коліна. Повільно заклав руки за голову. Його погляд був спрямований прямо перед собою. Це була поза повної, абсолютної капітуляції.
— Обличчям у підлогу! Я сказав, обличчям донизу! — гаркнув сержант.
Черевик Чорного вдарив Максима під коліно. Військовий повалився вперед. Його щока зустрілася з холодною плиткою з таким важким, глухим стукотом, що він відлунням пронісся через увесь термінал.
Чотири місяці тому він тримав пошматовану судину хлопця, рятуючи йому життя під шквальним вогнем ворожої артилерії. А тепер він лежав обличчям донизу у власному місті, і розчавлене рожеве цуценя його доньки лежало за кілька сантиметрів від його носа.
— Руки за спину! — Денис грубо схопив Максима за зап’ястя і смикнув так сильно, що біль блискавкою пронизав викручені плечові суглоби. Ця процедура була створена для того, щоб завдавати фізичних страждань.
Навколо них натовп ставав дедалі щільнішим. Спочатку тридцять людей. Потім п’ятдесят. Утворилося своєрідне півколо, наче арена Колізею. Звідусіль миготіли екрани смартфонів. Люди знімали те, що відбувається, з десятка різних ракурсів.
Але ніхто не втручався. Жодна людина не зробила кроку вперед.
Якийсь підліток у першому ряду захоплено прошепотів подрузі: «Ого, це відео точно збере мільйон переглядів на платформах».
Солідно вдягнений бізнесмен із портфелем спочатку ніяково опустив свій телефон, ніби відчувши укол совісті, але вже за секунду знову підняв його, продовжуючи запис. Контент є контент. Це було безкоштовне шоу. Українського солдата принижували в його ж тилу, і всі мовчки за цим спостерігали.
Чорний повільно ходив колами навколо розпластаного тіла Максима, насолоджуючись кожною секундою своєї абсолютної влади.
— Ви всі однакові, — голосно промовляв він, працюючи на публіку. — Думаєте, якщо повернулися звідти, то вам тепер усе дозволено? Ніби ви тут господарі життя? Ти тут ніхто. Ти порожнє місце. І зараз ти — звичайний підозрюваний.
Тим часом Денис порпався у розкиданих речах. Він підняв із калюжки мила папку з витягом із наказу про нагородження і почав читати тонким, знущальним голосом:
— «За особисту мужність і героїзм…» Ой, не можу. Розкажеш ці казки комусь іншому. Скільки віддав за цей кольовий папірець у поліграфії?
Він кинув документ на підлогу і брудним черевиком розтер його по плитці. Кілька людей у натовпі нервово хихикнули.
Максим міцно заплющив очі. «Просто виживи. Це скоро закінчиться».
За півтора метра позаду цього ганебного дійства генерал Віктор Залізняк стояв абсолютно нерухомо. Він перебував там уже майже три хвилини. Достатньо близько, щоб чути кожну образу. Достатньо близько, щоб бачити брудний слід від черевика на дитячій іграшці. Його телефон записував усе.
Його руки тепер були абсолютно спокійними — страшним, розважливим спокоєм людини, яка вже ухвалила вирок.
«Це Максим Коваленко. Це людина, яка своїми руками втримала душу мого сина в його тілі. А ці невігласи зараз втирають його честь у бруд».
Артур підняв рожеве плюшеве цуценя за вухо і помахав ним перед натовпом.
— Гей, народ, зацініть цього суворого термінатора. Він притягнув із собою м’яку іграшку. Тобі що, п’ять рочків? Будеш кликати мамусю?
— Це іграшка моєї доньки. Будь ласка, покладіть її, — глухо пролунало знизу.
— Звісно, тримай.
Патрульний з розмаху кинув цуценя прямо в голову Максиму.