Військовий повалився вперед. Його щока вдарилася об холодну плитку з глухим стукотом. Запах пролитого шампуню змішався із запахом пилу. Розчавлений кролик лежав за кілька сантиметрів від його носа.
Віктор грубо схопив Андрія за зап’ястя і смикнув їх за спину так різко, що суглоби небезпечно хруснули.
— Ноги ширше! Ще ширше! — командував він, фіксуючи військового у максимально болючій та принизливій позі.
Навколо них уже почав збиратися натовп. Спочатку два0 людей. Потім сорок. За хвилину їх оточило щільне півколо перехожих. Це нагадувало арену для сучасних гладіаторських боїв. Люди зупинялися, діставали свої смартфони, вмикали камери. Скрізь миготіли екрани, фіксуючи кожен рух.
Але ніхто не втручався. Жодна людина не зробила кроку вперед.
Якийсь підліток у першому ряду радісно вишкірився до свого друга:
— Ого, знімай вертикально! Це точно залетить у рекомендації і збере мільйон переглядів!
Літня жінка з візком сумно похитала головою, прошепотіла «Господи помилуй», але швидко відвела погляд і поспішила геть. Солідний бізнесмен у дорогому пальті на мить опустив телефон, ніби відчувши укол совісті, проте вже за секунду знову підняв камеру. Сенсаційний контент у соцмережах був важливішим за гідність людини. Безкоштовне шоу тривало.
Лисенко, відчуваючи себе господарем становища, повільно ходив колами навколо розпластаного тіла Андрія. Він смакував кожну секунду своєї безкарної влади.
— Ви всі однакові, — голосно, працюючи на публіку, казав сержант. — Думаєте, якщо натягнули піксель, то раптом стали недоторканними? Думаєте, що можете розгулювати по місту, ніби ви тут господарі? Ти тут ніхто, хлопче. Ти — підозрілий елемент.
Тим часом Віктор, присівши навпочіпки, порпався у розкиданих речах Андрія. Він піднімав предмети вгору і голосно коментував їх.
— Гляньте на ці лахи. Дешевка. Навіть на нормальну куртку грошей немає. А це що в нас?
Він витягнув із калюжі шампуню картонну папку з наказом про нагородження. Розгорнув її мокрими пальцями і почав читати писклявим, знущальним голосом:
— «За особисту мужність і героїзм…» Ой, не можу! Ти що, роздрукував це в найближчій поліграфії за рогом? Гривень п’ятдесят за кольоровий друк віддав, «герою»?
Віктор недбало кинув документ на підлогу і показово витер об нього підошву свого взуття. Кілька людей у натовпі невпевнено хихикнули. Андрій лише міцно заплющив очі.
І весь цей час, рівно за три метри за спинами поліцейських, стояв генерал-майор Віктор Таращенко.
Він стояв абсолютно нерухомо. Жоден мускул не здригнувся на його обличчі, хоча всередині бушувало справжнє пекло. Його руки, які звикли тримати зброю, зараз міцно стискали смартфон. Камера працювала.
Генерал бачив брудний слід на дитячій іграшці. Бачив, як черевик поліцейського топче орденський наказ. Бачив обличчя свого найкращого медика, втиснуте у підлогу під регіт байдужого натовпу.
«Це Андрій Гриценко, — билася думка в голові генерала. — Це людина, яка своїми закривавленими руками витягла мого сина з того світу. Це мій солдат. А ці тилові щури втирають його в бруд».
Він хотів кинутися вперед, розкидати цих патрульних, розірвати їх на шматки прямо тут. Але холодний, стратегічний розум офіцера брав гору. Йому потрібні були докази. Беззаперечні, задокументовані факти, від яких вони не зможуть відхреститися. Він продовжував знімати.
Віктор, не помічаючи небезпеки за своєю спиною, підняв фіолетового кролика за довге плюшеве вухо.
— Гей, народ, зацініть! — крикнув він до натовпу, помахуючи іграшкою, як трофеєм. — Цей суворий термінатор притягнув із собою плюшевого зайця. Тобі скільки років, хлопчику? Мамусю покликати?
— Це іграшка моєї дитини. Покладіть її, будь ласка, — глухо пролунав голос Андрія знизу.
— Звісно-звісно, тримай! — Віктор з розмаху жбурнув брудного кролика прямо в голову Андрію.
Іграшка боляче відскочила від його скроні і впала перед обличчям. Пластикові очі, тепер вкриті густим пилом, ніби з докором дивилися на нього. Ось так виглядало його повернення додому.
Лисенко випростався, одмикнув рацію на поясі і з театральною владністю звернувся до глядачів із телефонами:
— Шановні громадяни, зберігайте спокій і розійдіться! Ми затримали підозрілу особу. Можлива крадіжка військового майна та шахрайство. Поліція повністю контролює ситуацію. Ми діємо виключно за інструкцією заради вашої безпеки.
Слово «шахрайство» різонуло слух. Чотирнадцять місяців у пеклі. Врятовані життя під обстрілами. Орден, який йому вручав особисто генерал. І тепер він — шахрай на підлозі вокзалу.
Генерал Таращенко натиснув кнопку зупинки запису. Доказів було більш ніж достатньо. Він поклав телефон до внутрішньої кишені піджака.
А потім зробив крок уперед. Потім ще один. Поки не опинився рівно за спиною сержанта Лисенка.