Він поїхав за годину. Кіра лягла в ліжко, але сон був поверхневим, рваним. Вона постійно прокидалася. Уві сні судові зали перетворювалися на бліндажі, а обличчя судді — на самовдоволену пику Віктора Гайдая, який диктував вирок, потрясаючи пачкою доларів.
О п’ятій ранку вона здалася. Встала, прийняла контрастний душ. Одягнула те, що вони з Денисом узгодили напередодні: стримані темно-сірі брюки та білу блузку. Одяг, який мав показати суду серйозну, адекватну медичну працівницю, а не агресивну військову. Вона подивилася на себе в дзеркало. Коли під очима встигли залягти ці глибокі темні тіні? Коли вона стала такою худою?
О сьомій ранку за нею заїхав Панасюк. Він виглядав свіжим, але його очі видавали шалене напруження. Він жив на каві та адреналіні.
— Готові? — запитав він.
— Ні.
— Чудова відповідь. Значить, немає ілюзій. Їдемо працювати.
Дорогою до суду він ще раз проговорював стратегію.
— Слухайте уважно. Буде брудно. Кротовська — майстриня психологічних ігор. Вона буде тиснути на ваші емоції, провокувати. Вона захоче, щоб ви зірвалися просто в залі засідань.
— Я не зірвуся.
— Скажіть це так, щоб я повірив.
— Я. Не. Зірвуся.
— Добре, — Денис різко повернув кермо, вирулюючи на проспект. — Пам’ятайте правило: короткі відповіді. Лише факти. Не знаєте — кажіть “не знаю”. Не пам’ятаєте — кажіть “не пам’ятаю”. Жодних припущень. Жодної агресії.
— Я це знаю, Денисе.
— Я знаю, що ви знаєте. Але коли ви сядете на місце для дачі свідчень, а Кротовська почне мішати вас із брудом, теорія може вилетіти з голови.
Вони під’їхали до Центрального районного суду за п’ятнадцять восьма. Кіра очікувала побачити натовп преси, але те, що відкрилося її очам, змусило її втратити дар мови.
Уся площа перед будівлею суду була заповнена людьми у військовій формі. Сотні ветеранів і чинних військовослужбовців. Вони стояли ідеальними шеренгами, дотримуючись дистанції, утворюючи живий коридор від проїжджої частини до самих дверей суду. Піксель, мультикам, парадні однострої, чорні фліски з шевронами бригад. Жодного галасу. Жодного мітингу. Просто абсолютна, монолітна, тиха присутність сили, яка змушувала автомобілі пригальмовувати, а журналістів шанобливо тримати дистанцію.
Денис припаркував машину, і Кіра вийшла на ватних ногах. З натовпу миттєво виринув Роман Величко.
— Сімсот сорок три чоловіки присутні, — доповів він тихо. — Ще сотня вже всередині, зайняли місця в залі та в коридорах. Ми тут із п’ятої ранку.
Кіра не могла підібрати слів. Вона дивилася на ці обличчя — втомлені, обвітрені, зі шрамами і без — і відчувала, як сльози підступають до горла.
— Це… це неймовірно.
— Це те, що відбувається, коли ти захищаєш одного з нас, — Величко легенько підштовхнув її в спину. — Пішли. Нам час заходити.
Ветерани трохи розступилися, утворюючи прохід. Кіра йшла крізь цей коридор, почуваючись так, ніби її проводжають чи то на страту, чи то на коронацію. Ніхто не вигукував гасел. Жоден не порушив строю. Але кожен, повз кого вона проходила, зустрічався з нею поглядом. І в цих поглядах вона бачила впізнавання, глибоку повагу і ту ледь стримувану, холодну лють, яку ці люди приберегли для системи, що посміла торкнутися їхньої посестри.
Сходинки перед будівлею суду були окуповані телекамерами та журналістами. Проте ветерани створили щільний буфер, своєрідний живий щит, який тримав пресу на шанобливій відстані. Кіра пройшла всередину без необхідності відбиватися від мікрофонів, хоча питання однаково летіли їй у спину: чи відчуває вона провину? Чи не вважає себе вищою за закон? Чи робить військова підготовка людину небезпечною для цивільних?
Коли Денис завів її до зали засідань на третьому поверсі, там уже не було де яблуку впасти. Лави для слухачів були повністю заповнені військовими. Ті, кому не вистачило місця, мовчки стояли вздовж стін.
За столом обвинувачення сиділа Вікторія Кротовська зі своєю командою — трьома молодими юристами в дорогих костюмах, які метушилися навколо неї, мов свита біля королеви. Кротовській було за п’ятдесят. Її ідеально вкладене попелясте волосся та темно-синій діловий костюм випромінювали владу і статус. Побачивши Кіру, вона ледь помітно, по-хижацьки посміхнулася.
Віктор Гайдай сидів у першому ряду просто за спиною своїх юристів. Обабіч нього, немов декорації, розмістилися Тимур та Артур. Обидва хлопці помітно нервували. Вони раз у раз озиралися на море військових одностроїв у залі, ховаючи погляди. Сам же олігарх виглядав розслабленим, гортаючи щось у своєму смартфоні, ніби він завітав на нудну бізнес-зустріч, результат якої вже давно вирішений.
Данило Бондар сидів на лаві просто за спиною Кіри. Коли вона обернулася, він коротко кивнув їй. Цей простий жест підтримки змусив її зціпити зуби, щоб не розплакатися.
Пролунав голос секретаря: “Встати, суд іде!”.
Суддя Сергій Коваленко швидким кроком зайшов до зали. Це був чоловік років шістдесяти з суворим, непроникним обличчям. Сівши за стіл, він окинув поглядом переповнену залу, затримавши увагу на людях у формі.
— Натовп сьогодні безпрецедентний, — сухо констатував він, поправляючи окуляри. — Попереджаю одразу: будь-яке порушення тиші, вигуки чи спроби зірвати засідання призведуть до негайного видалення із зали. Переходимо до вступних слів. Сторона обвинувачення.
Вікторія Кротовська підвелася з такою грацією, ніби вся ця судова зала належала їй. Вона вийшла ближче до центру, звертаючись до судді, але її голос був розрахований на те, щоб його почули всі присутні.
— Ваша честь. Ця справа — про насильство. Про те, що відбувається, коли людина з бойовим досвідом вирішує, що в мирному місті вона може вершити власне правосуддя. Що кулаки — це адекватна відповідь на слова. Двоє юнаків, Тимур Гайдай та Артур, зайшли випити кави перед заняттями. А вийшли звідти з травмами, синцями та глибоким психологічним шоком. Чому? Бо їм не пощастило опинитися поруч із жінкою, яка так і не змогла залишити війну позаду.
Вона театрально вказала рукою на хлопців.
— Їм по дев’ятнадцять років. Вони студенти. Усе своє життя вони бачили лише мирний Київ. І ось підсудна, Кіра Ткач, вирішує напасти на них на очах у десятків людей. Захист намагатиметься переконати вас, що це була самооборона. Вони говоритимуть про якийсь конфлікт, про різкі слова. Але хіба слова дають право калічити людей? Моя клієнтура зіткнулася з професійно підготовленою машиною, яка застосувала тактичні навички проти беззбройних студентів. Наприкінці цього процесу ми доведемо, що Кіра Ткач є небезпечною для суспільства і має понести суворе кримінальне покарання.
Кротовська сіла на місце. У залі запанувала тиша, але Кіра фізично відчувала, як за її спиною закипає лють ветеранів. Панасюк злегка торкнувся її ліктя — “спокійно”.
— Сторона захисту, — кивнув суддя.
Денис Панасюк підвівся. Він не влаштовував шоу. У ньому не було тієї награної театральності Кротовської. Він вийшов уперед, тримаючи в руках лише планшет.
— Ваша честь. Ця справа дійсно не є складною. Моя підзахисна — Кіра Ткач. Колишня бойова медикиня, а нині — медична сестра реанімації. Людина, яка того ранку ледь трималася на ногах після тридцяти однієї години безперервного порятунку життів. Вона важить п’ятдесят два кілограми. А тепер подивіться на “жертв”. Тимур Гайдай та його друг важать під дев’яносто кілограмів кожен. Здорові, сильні, виспані хлопці, які шукали розваг.
Панасюк підняв планшет.
— Обвинувачення хоче, щоб ви повірили в міф про “неконтрольованого ветерана”. Але ми надамо суду відеозапис. Повний, не змонтований. Ви побачите не просто слова. Ви побачите, як ці двоє свідомо блокують дорогу ветерану на протезі. Як вони навмисно збивають його з ніг і сміються. Ви побачите, як моя підзахисна підходить, щоб допомогти йому піднятися. І головне — ви побачите, як Тимур Гайдай першим хапає її за руку.
Він обернувся до Кротовської.
— Кіра Ткач застосувала мінімально необхідну силу, щоб звільнитися від незаконного захоплення та зупинити напад. Жодного перелому. Жодного удару. Це не напад, ваша честь. Це ідеально виконана, пропорційна самооборона. Ми просимо суд розмежувати реальні факти від бажання впливових людей покарати ту, яка не дала їм відчути свою безкарність.
Суддя Коваленко щось швидко занотував.
— Позиції зрозумілі. Переходимо до допиту свідків обвинувачення. Викликається Тимур Гайдай.
Тимур невпевнено піднявся і пройшов до трибуни. Його явно довго тренували. Рухи були стриманими, обличчя — скорботним і наляканим.
Кротовська підійшла до нього з материнською турботою.
— Тимуре, я розумію, як тобі важко. Розкажи суду, що сталося того ранку в кав’ярні.
Тимур глибоко вдихнув.
— Ми з Артуром сиділи, пили каву. Туди зайшов чоловік на милицях. Йому було важко йти, він хитався… Нам стало його шкода. Ми хотіли допомогти, — Кіра відчула, як Панасюк поруч тихо пирхнув. — А потім він якось оступився і впав. Це була випадковість. Ми кинулися до нього, але ця жінка… підсудна… вона підскочила і почала на нас кричати.
— Що саме вона кричала?
— Що ми його збили навмисно. Що ми маємо піти геть. Вона була дуже агресивна, лізла нам в обличчя. Я просто виставив руку, щоб зберегти дистанцію, а вона… вона накинулася на мене. Викрутила руку, кинула на підлогу. Потім швиргонула Артура. У неї були такі очі… я думав, вона нас уб’є.
— Тобі було страшно? — м’яко запитала адвокатка.
— Дуже. Я ніколи в житті так не боявся.
— Дякую, Тимуре. У мене все.
Денис Панасюк підвівся. Його очі холодно блищали.
— Тимуре. Ви стверджуєте, що вам було шкода пана Бондара, і ви хотіли допомогти?
— Так.
— Ви запропонували йому допомогу?
— Ну… ми збиралися…
— Ви сказали це вголос? Так чи ні?
— Ні, але…
— Лише “так” або “ні”.
Панасюк натиснув кнопку на планшеті, і в абсолютній тиші зали пролунав аудіозапис із відео пані Марії. Голос Тимура був кришталево чистим: “А що з ногою? На скейті трюк не вийшов? Забув надіти захист, га? Герой.”
Обличчя Тимура миттєво почервоніло.
— Це ваші слова? — запитав Панасюк.
— Ми… ми просто питали…
— І коли ваш друг запропонував людині без ноги викликати таксі просто до столика, ви сміялися з жалю?
Тимур зиркнув на батька, шукаючи підказки, але Віктор Гайдай сидів із кам’яним обличчям.
— Я не пам’ятаю.
— Зате відео все пам’ятає, — відрізав адвокат. — Ви стверджуєте, що він впав випадково. Але на записі видно, як ви п’ять разів змінюєте траєкторію, перекриваючи йому прохід. Це теж була випадковість? Ви танцювали?
— Заперечую! — підскочила Кротовська. — Захист тисне на свідка!
— Знято, — кивнув суддя. — Адвокате, змініть тон.
— Перефразую, — Панасюк зробив крок ближче. — Ви сказали, що виставили руку, щоб “зберегти дистанцію”. Дозвольте продемонструвати суду, як виглядала ваша дистанція.
Він підійшов до екрана, на який виводилися докази, і зупинив відео на потрібному кадрі. Пальці Тимура щільно стискали зап’ястя Кіри.
— Ви бачите тут відкриту долоню, Тимуре? Чи ви бачите силовий захват чужої руки?
— Вона мені погрожувала!
— Тим, що сказала “вийдіть звідси”?
— Вона виглядала неадекватно!
— Чи, можливо, вона просто завадила вам розважатися? — Панасюк витримав театральну паузу. — До речі, про ваші розваги. Тимуре, чи траплялися у вас раніше інциденти, коли ви знущалися з людей, що фізично слабші за вас?
Кротовська миттєво зірвалася на ноги.
— Заперечую! Ваша честь, минуле мого клієнта не стосується цієї справи! Це спроба очорнити потерпілого!
— Ваша честь, це безпосередньо стосується патерну поведінки потерпілого та його схильності до ініціювання конфліктів, — спокійно парирував Панасюк.
Суддя насупився.
— Заперечення приймається. Пане Панасюк, тримайтеся подій вісімнадцятого жовтня.
Але Денис був задоволений. Він не просто кинув зерно сумніву — він посадив цілий ліс у голові судді та присутніх журналістів.
— Запитань більше немає, — сказав він.