Вона організувала для Квітки подовжений візуальний контакт із найспокійнішою дорослою слонихою екопарку, сподіваючись, що її материнські інстинкти подарують малюку відчуття безпеки. Вона змінила ландшафт вольєра, додавши нові гілки та іграшки, і навіть вмикала аудіозаписи звуків дикої савани. Але все було марно. Ніщо не могло викликати жодної реакції у Квітки, яка з кожною годиною занурювалася у себе все глибше.
Найбільш незрозуміле відкриття сталося під час нічного моніторингу. Переглядаючи записи з інфрачервоних камер, Олена почула, як Квітка видає серію абсолютно нетипових звуків. Це не було ні характерне трублення, ні низькочастотне слоняче бурчання. Аудіодоріжка зафіксувала складну послідовність звуків, яка раптово переривалася уривчастими вигуками. Для вуха зоолога це звучало як справжнісінький собачий гавкіт. Абсурдність почутого змусила Олену спочатку подумати, що мікрофони на камерах просто зламалися.
П’ятнадцятий день приніс нову кризу. У Квітки почали проявлятися ознаки саморуйнівної поведінки. Вона почала з силою тертися головою об бетонні перекриття вольєра. Чергові ветеринари втрутилися негайно, але всі їхні спроби відволікти малюка виявилися марними. Слоненя ніби навмисно намагалося завдати собі фізичного дискомфорту, щоб хоч трохи заглушити ті глибокі душевні страждання, природу яких люди осягнути не могли.
Олена проводила безсонні ночі у своєму кабінеті, зв’язувалася по відеозв’язку з колегами з реабілітаційних центрів усього світу. Висновок був одностайним: ніхто з них ніколи не стикався з подібним. Зазвичай врятовані слонята розквітали в умовах турботи, але Квітка згасала на очах.
Справжній прорив стався під час особливо важкого нічного чергування. Олена сиділа перед моніторами, вдивляючись у зображення знесиленого слоненяти. Коли Квітка знову почала видавати ті дивні, схожі на гавкіт звуки, відбулося дещо неймовірне. Майже миттєво всі собаки на території центру та в навколишніх селах почали відповідати. Це було багатоголосе виття та гавкіт, які чітко реагували на звуки з вольєра.
Поклики Квітки якимось дивом слугували засобом комунікації з родиною псових. Це відкриття змусило Олену зіткнутися з неймовірною гіпотезою: можливо, це слоненя переживало глибоку жалобу за кимось, хто взагалі не вписувався у звичні рамки міжвидових відносин.
Настав вісімнадцятий день. Керівництво центру поставило жорсткий ультиматум. Якщо стан Квітки не покращиться протягом доби, доведеться скликати комісію для розгляду питання про гуманну евтаназію, аби припинити страждання тварини. Олена відчула, як їй перехопило подих. Час невблаганно спливав. Вона дістала телефон, щоб зателефонувати людині, яка опікувалася Квіткою після конфіскації — Максиму Тарасенку, фотографу-анімалісту та волонтеру. Можливо, розгадка цієї неможливої головоломки ховається саме в тих тижнях, які слоненя провело у нього на перетримці.