Наступний дзвінок був від їхнього адвоката, Геннадія. Він намагався звучати невимушено, ніби ми обговорювали погоду, але я чітко чула нотки справжньої паніки в його голосі.
— Соломіє Михайлівно, я впевнений, що сталася якась прикра помилка. Ваш лист надійшов доволі… несподівано. І, як ви розумієте, викликав певне занепокоєння у ваших батьків.
— Тут немає жодного непорозуміння, Геннадію Вікторовичу, — спокійно перебила його я. — Документи абсолютно дійсні. Оригінал у мене на руках. Я проконсультувалася зі своїми юристами. З цієї хвилини я вступаю в права управління майном.
Секундна пауза. Адвокат голосно ковтнув повітря.
— Ну… Я переконаний, що ми зможемо домовитися, — його тон став м’якшим, майже запобігливим. — Можливо, ми обговоримо процедуру викупу вашої частки? Або переоформлення застави?
І тут у моїй голові склався пазл. Вони так злякалися не просто через мій лист. Батько знову прострочив платежі за кредитом! Він, мабуть, думав, що зможе домовитися з банком, попросити відстрочку чи реструктуризацію. Але тепер він дивився в дуло свого найстрашнішого кошмару. Цим кошмаром була я.
Я відкинулася на спинку крісла і чітко промовила:
— Я відкрита до діалогу. Але моя перша й головна умова — батько має зателефонувати мені сам. Не через вас. Не через мого брата. Я хочу, щоб він особисто мене про це попросив.
Геннадій замовк. Він був досвідченим юристом і чудово зрозумів, що я роблю. Справа була зовсім не у квадратних метрах чи грошах. Справа була у визнанні.
Я поклала слухавку і озирнулася довкола. У моєму будиночку не було ялинки. Не було подарунків чи аромату запеченого м’яса з яблуками. Але тут був спокій. І цей спокій я заслужила. Заслужила своїми шрамами, роками служби і нескінченним мовчанням. Вони ще цього не усвідомили, але я перестала бути їхнім зручним “солдатом”, про якого можна забути, коли заманеться. Тепер я була їхнім орендодавцем. І цьогорічні свята обіцяли стати для них дуже і дуже некомфортними.
Різдвяного ранку мене розбудив ще один дзвінок. Цього разу — від мами.
— Солю, донечко… — прошепотіла вона. Її голос тремтів, мов чайник, що ось-ось закипить. — Благаю тебе, не роби цього. Батько просто у нестямі. Він цілу ніч не спав, хапався за серце. Тарас із нами майже не говорить. Чи не можемо ми просто все це забути і жити далі?
— Забути? — я ледь не розсміялася, хоча всередині все стислося. — Мамо, ти взагалі пам’ятаєш, що саме він мені написав?
Вона промовчала. Я продовжила:
— Він написав, щоб я не приїжджала додому. Ні цього року. Ні наступного. Він прямим текстом заявив, що мені там не раді. Ти хоч уявляєш, що такі слова роблять з людиною, яка віддала службі майже десять років? З тією, хто регулярно переказував вам частину своєї зарплати з найнебезпечніших відряджень? Хто ніколи не забував привітати вас зі святами?
У слухавці чулося лише її важке, уривчасте дихання.
— Мамо, — мій голос зрадницьки здригнувся. — Кілька років тому, під час дуже важкої ротації на сході, наш підрозділ потрапив під щільний обстріл. Ми кілька діб сиділи без нормального зв’язку, і я не знала, чи доживу до ранку. Коли ми нарешті вибралися, я одразу зателефонувала тобі. Ти пам’ятаєш, що ти мені тоді сказала?
— Я… я не пам’ятаю, Солю, — жалібно схлипнула вона.
— А я пам’ятаю, — тихо, але твердо відрізала я. — Ти сказала: «Слава Богу, що ти жива. Але краще не розказуй про ці жахи батькові, ти ж знаєш, як він нервує, у нього одразу тиск скаче».
І ось вона — справжня правда, від якої вони так старанно ховалися всі ці роки. Я не була їхньою донькою. Я була для них суцільною незручністю. Привидом, якого вони готові були терпіти лише тоді, коли я залишалася невидимою і мовчки надсилала гроші.
— Мамо, — вже спокійніше додала я. — Я роблю це не від злості. Я роблю це, бо нарешті зрозуміла: ви ніколи не приймете мене назад, якщо я не принесу щось цінне у своїх руках.
Вона розридалася — голосно, безпорадно, благаючи мене передумати. Але я не піддалася. Не цього разу. Бо чого вони ще не знали, так це того, що я вже запустила наступний етап свого плану.
Я найняла приватну компанію з управління нерухомістю — вигадану, але дуже надійну агенцію «Ветеран-Естейт», якою керував мій колишній побратим Назар. Я доручила їм перейняти всі операційні питання щодо будинку. Вони мали навідатися до батьків наступного ж дня. Ні, не для того, щоб когось виселяти. А для проведення офіційної інспекції стану майна. Просто щоб нагадати: цей дім більше не є їхньою фортецею.
Ближче до вечора зателефонував Назар.
— Привіт, Солю. Ми зробили огляд, — його голос був зосередженим. — Твої батьки, м’яко кажучи, були не в захваті від нашого візиту. Але ми тримали все в межах сухого закону, як ти і просила.
— Наскільки там усе погано? — запитала я, дивлячись на полум’я в каміні.
— Знаєш, косметично — жити можна. Але технічно… Підвал підтікає, на мансарді ремонт так і не закінчили, під вікнами сліди плісняви. Але це не найцікавіше. Тримайся міцніше: дві з трьох спалень на другому поверсі — здаються. Схоже, там живуть якісь студенти чи заробітчани. Суборенда.