Я не буду брехати: у ту мить я відчула знайомий, гіркий укол заздрощів. Після всіх наших страждань, після виплаканих у подушку сліз, моя сестра випадково і без жодних зусиль отримала те, про що ми з Андрієм так відчайдушно благали долю. Але я силоміць заштовхала ці почуття на самісіньке дно душі. Я змусила себе щиро порадіти за неї і твердо вирішила стати найкращою у світі тіткою для цієї дитини.
Лук’ян народився абсолютно здоровим, вагою майже чотири кілограми. Я примчала в пологовий будинок із величезним букетом квітів та м’якеньким пледом, який сама в’язала для нього кілька місяців. Карина від самого початку здавалася абсолютно розгубленою від материнства. Вона часто дзвонила мені посеред ночі в істериці, скаржачись на коліки малюка або свою хронічну втому. Я допомагала як могла: привозила продукти, гуляла з візочком, а іноді забирала Лук’яна на вихідні, щоб дати їй можливість просто виспатися.
Андрій, на відміну від мене, майже не брав участі в житті Лук’яна. Озираючись назад, я завжди думала, що йому просто боляче прив’язуватися до чужого немовляти після нашої власної трагедії з безпліддям. Він завжди був ввічливим і привітним, коли Карина привозила малого до нас у гості. Проте чоловік тримав певну емоційну дистанцію, яку я тоді вважала абсолютно логічною і ніколи не ставила під сумнів.
А потім настав той жахливий березневий вівторок, який назавжди розділив моє життя на «до» та «після». Зранку Андрій поскаржився на нестерпний головний біль. Він пив каву на нашій світлій кухні, злегка мружачись від весняного сонця, і розтирав скроні. Я вмовляла його залишитися вдома, взяти вихідний, але він мав надзвичайно важливу зустріч із клієнтом щодо злиття компаній.
— Це просто мігрень, Дано, погода змінюється, — наполягав він, цілуючи мене в маківку перед виходом. — Я випив таблетку. Відстріляюся на зустрічі й одразу наберу тебе, обіцяю.
Але цього дзвінка я так і не дочекалася. Натомість екран мого телефону засвітився незнайомим номером. Це дзвонили з реанімації центральної міської лікарні. Я не пам’ятаю, як доїхала туди, як бігла нескінченними лікарняними коридорами, пропахлими хлоркою та відчаєм. Але коли я дісталася відділення, мого Андрія вже не було. Лікарі відводили очі й тихо пояснювали: розрив аневризми судин головного мозку. Миттєво. Зробити було неможливо абсолютно нічого. Йому було лише тридцять шість років.
Наступні дні злилися для мене в один суцільний, в’язкий чорний туман. Організація похорону, вибір домовини, дзвінки родичам, поминальний обід — я робила все це наче на автопілоті, не відчуваючи власного тіла. Карина в цей найважчий для мене час дивним чином майже зникла з радарів. Вона надсилала сухі повідомлення у месенджері, виправдовуючись тим, що Лук’ян підхопив застуду або що вона ніяк не може знайти няню. На самому цвинтарі вона з’явилася лише на мить: стояла осторонь у темних окулярах, ні з ким не спілкувалася і поїхала геть ще до початку поминального обіду. Тоді я була занадто розчавлена горем, щоб аналізувати її поведінку.
Минув рівно тиждень від дня, коли ми поховали Андрія, і настав день першого дня народження Лук’яна. Останнє, чого мені хотілося у цьому світі, — це йти на дитяче свято, слухати гучну музику і дивитися на щасливі обличчя. Але сімейний обов’язок, підкріплений наполегливістю мами, зробив свою справу.
— Дано, Андрій би дуже хотів, щоб ти пішла, — зітхала мама у слухавку під час свого щоденного дзвінка-перевірки. — Він завжди казав, що сім’я понад усе. Не відвертайся від нас зараз.
Тож я змусила себе сісти за кермо і поїхати до старого приватного сектору на околиці міста, де Карина винаймала половину старого, облупленого будинку. На пасажирському сидінні лежав гарно запакований подарунок, а під моїми очима залягли такі глибокі чорні тіні, що їх не міг приховати жоден найдорожчий консилер. Відколи не стало Андрія, я майже не спала. Я проводила ночі, дивлячись на його порожню половину ліжка, інстинктивно простягаючи руку в пошуках тепла, якого там більше не було і ніколи не буде.
Я припаркувала машину за кілька дворів від будинку сестри, зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. «Ніхто не повинен змушувати себе імітувати радість так скоро після втрати коханого чоловіка», — майнула гірка думка. Але я натягнула на обличчя чергову штучну усмішку, взяла коробку з подарунком і постукала у хвіртку.
Двері відчинила Жанна, найближча подруга Карини. Побачивши мене, вона ледь помітно здригнулася, а її очі округлилися.
— О, Богдано… ти все-таки прийшла, — її голос прозвучав якось неприродно напружено. Вона нервово озирнулася через плече у двір, перш ніж відступити вбік. — Проходь. Усі вже там, на задньому дворі.
Маленьке, занедбане подвір’я було щедро прикрашене блакитними кульками та паперовими гірляндами. Між яблунями висів великий банер: «Лук’яну 1 рік!». Проходячи повз літню кухню, я помітила купку незнайомих людей, які активно про щось шушукалися. Щойно я порівнялася з ними, вони різко замовкли і провели мене настороженими, оцінюючими поглядами.
На самому подвір’ї гості розбилися на невеликі групки. Мої батьки сиділи за старим дерев’яним столом, і виглядали вони вкрай некомфортно, ніби сиділи на голках. Батько миттєво підвівся, щойно побачив мене; на його обличчі промайнуло неймовірне полегшення.
— Даночко, доню, — сказав він, міцно притискаючи мене до себе. — А ми вже думали, що ти не зможеш прийти.
— Звісно ж, я прийшла, тату, — тихо відповіла я, ставлячи подарунок на імпровізований столик для презентів. — А де наш іменинник?
— З Кариною в хаті, — відповіла мама, чомусь старанно уникаючи мого погляду. Вона нервово крутила в руках паперову серветку. — Вони скоро мають вийти, щоб розрізати торт.
Я незграбно пересувалася між гостями, приймаючи обережні співчуття та ухиляючись від незручних запитань про те, «як я тримаюся». Напруга в повітрі була такою густою, що її можна було різати ножем. Розмови уривалися, як тільки я наближалася до когось. Спочатку я списала це на те, що люди просто губляться і не знають, як правильно поводитися поруч зі свіжоспеченою вдовою.
Через півгодини цих нестерпних мук двері будинку відчинилися, і на ґанок вийшла Карина з Лук’яном на руках. На ній була абсолютно нова, дорога сукня, яку я бачила вперше, а волосся було ідеально вкладене після свіжого фарбування в салоні. Малюк виглядав неймовірно мило у крихітній білій сорочечці та краватці-метелику, радісно дриґаючи пухкими ніжками.
Карина навіть не подивилася в мій бік. Вона буквально випромінювала якусь дивну, гарячкову енергію. Її рухи були самовпевненими, майже зухвалими. Посадивши малого в дитячий стільчик для годування, вона взяла десертну ложечку і голосно постукала нею по своєму бокалу, вимагаючи тиші.
— Дорогі мої, я хочу подякувати всім, хто сьогодні прийшов розділити зі мною перший день народження Лук’янчика, — почала вона, і її дзвінкий голос рознісся над усім подвір’ям. — Цей рік був надзвичайно складним і повним несподіванок, як багато хто з вас знає.
Гості почали нервово перезиратися. Моя мама раптом дуже зацікавилася візерунком на скатертині.
— Увесь цей час я носила в собі одну велику таємницю, — продовжила сестра, ніжно поклавши руку на світлу маківку Лук’яна. — Таємницю, яку я більше не можу і не маю права приховувати. Особливо після тих трагічних подій, що сталися нещодавно.
Холодний піт виступив у мене між лопатками. Інтуїція кричала, що зараз станеться щось непоправне.
— Лук’ян — не син Тараса, — голосно і чітко промовила Карина. Її погляд нарешті зустрівся з моїм, і в ньому не було ані краплі жалю. — Це рідний син Андрія.