Ми вирушили з Вірджинії п’ятнадцятого березня 1857 року. Ми подорожували в закритому, чудово обладнаному приватному екіпажі, який мій батько заздалегідь підготував і оплатив. Усе наше життя було спаковане у дві міцні шкіряні скрині, туго прив’язані ззаду: наш найкращий одяг, ретельно відібрана колекція найулюбленіших книг із плантаторської бібліотеки, важкі, вкриті сажею ковальські інструменти Джосаї та крихкі, хрусткі папери про звільнення, які Джосая віз у нагрудній кишені свого пальта, оберігаючи їх, мов священні, життєдайні реліквії.
Батько стиснув мене в обіймах біля відчинених дверцят екіпажа; свіже, передсвітанкове повітря щипало нам щоки.
— Пиши мені, — палко прошепотів він мені у волосся, обіймаючи мене міцніше, ніж будь-коли. — Дай мені знати, що ти в безпеці. Дай мені знати, що ти справді щаслива.
— Обов’язково, батьку, — плакала я, відчайдушно чіпляючись за його важке вовняне пальто, раптом злякавшись залишати єдиний дім, який я коли-небудь знала. — Я люблю тебе. Я знаю, що ти пожертвував абсолютно всім, щоб дати нам це.
— Я теж тебе люблю, Елеоноро. А тепер їдь. Побудуй чудове життя. Будь щасливою.
Джосая зробив крок уперед у ранковому тумані й простягнув свою масивну руку. Мій батько потис її; їхнє рукостискання було міцним, шанобливим і абсолютно рівним.
— Сер, я буду захищати її, — пообіцяв Джосая, і його глибокий голос рознісся тихим подвір’ям.
— Джосає, це абсолютно все, про що я тебе прошу.
— Ціною власного життя, сер.
Болісна подорож на Північ була небезпечним, виснажливим випробуванням для нервів, яке перевірило абсолютні межі нашої витривалості. Ми повільно котилися через рабовласницькі штати Вірджинія, Меріленд і Делавер, і кожна пройдена миля віддаляла нас від жахливої, нещадної машини південного рабства і наближала до обіцяного притулку абсолютної свободи. Біля кожної запорошеної застави та придорожнього заїзду Джосая сидів поруч зі мною, напружений, як струна, постійно очікуючи, що озброєний патруль зупинить наш екіпаж, вимагатиме його папери та жорстоко оскаржуватиме законність нашого шлюбу.
Але дорогі, блискучі юристи мого батька виконали свою роботу бездоганно. Рясно проштамповані папери зберігали свою абсолютну юридичну вагу на кожному контрольно-пропускному пункті. Нарешті, після кількох днів задушливої напруги, ми перетнули невидимий кордон у вільний штат Пенсільванія без жодного насильницького інциденту.
Філадельфія в 1857 році стала абсолютним одкровенням для жінки, яка виросла в тихій ізоляції сільської плантації. Це був розлогий, оглушливий, блискуче хаотичний мегаполіс із тристатисячним населенням. Це була невпинна симфонія кінських трамваїв, що гуркотіли брукованими цеглою проспектами, крикливих торговців і високих цегляних димарів, які безперервно викидали в небо промисловий дим. Що було критично важливо для нашого виживання, це місто було домом для величезної, глибоко вкоріненої та яскравої громади вільних чорношкірих, зосередженої переважно в гамірних районах навколо церкви Матері Бетель.
Контакти аболіціоністів, які мій батько надав у своїх запечатаних листах, виявилися абсолютно безцінними. Вони зустріли нас з обережною, але глибоко щирою теплотою, допомагаючи зорієнтуватися в складній системі нерухомості міста. Ми швидко винайняли скромну, бездоганно чисту квартиру в робітничому районі, де міжрасові пари, хоч і були безумовно незвичним явищем і час від часу ловили на собі тривалі, цікаві погляди, все ж не були чимось абсолютно нечуваним і не ставали мішенню для насильства.
Скориставшись щедрим, доленосним капіталом у п’ятдесят тисяч доларів від мого батька, Джосая негайно орендував комерційне приміщення і відкрив власну кузню. Він з гордістю сам намалював вивіску і повісив її над широкими подвійними дверима: “Кузня Фрімена”.
Його професійна репутація в місті злетіла майже миттєво. Він був неймовірно, беззаперечно кваліфікованим, надзвичайно надійним у своїх контрактах, а його вражаюча, страхітлива фізична сила означала, що він міг без зусиль виконувати масивні промислові та структурні залізні роботи, з якими інші місцеві ковалі просто фізично не могли впоратися. За один-єдиний, виснажливий рік “Кузня Фрімена” перетворилася на одне з найзавантаженіших і найприбутковіших підприємств у всьому промисловому районі.
Я теж нарешті знайшла своє справжнє, беззаперечне призначення. Я взяла під абсолютний контроль складну комерційну сторону кузні. Я вела заплутані фінансові бухгалтерські книги, безжалісно вела переговори про контракти на закупівлю з постачальниками заліза і працювала безпосередньо з нашими багатими, вимогливими торговими клієнтами. Гострий, аналітичний розум і ґрунтовна класична освіта, які суспільство Вірджинії самовпевнено вважало абсолютно марними, раптом стали життєво важливим, рушійним двигуном нашого величезного фінансового успіху. Я більше не була відкинутою старою дівою; я була грізним партнером найкращого майстра по залізу у Філадельфії.
Потім, у пронизливий холод листопада 1858 року, наше нове, викуване життя досягло свого найпрекраснішого, найглибшого апогею. Ми вітали в цьому світі нашу першу дитину — абсолютно здорового, неймовірно красивого хлопчика, який успадкував від батька глибокі, проникливі темні очі. Ми назвали його Томасом, свідомо вшановуючи друге ім’я мого батька.
Лежачи в теплі нашої затишної філадельфійської квартири, виснажена, але абсолютно ейфорична, я дивилася, як Джосая вперше тримає нашого новонародженого сина. Я відкрито плакала. Бачити, як цей височенний, семифутовий ніжний гігант колисає крихітне, неймовірно тендітне немовля у своїх вкритих шрамами, мозолястих руках із такою безмежною, ласкавою обережністю, було найглибшим видовищем за все моє життя. Дивлячись на свого відданого чоловіка і свого абсолютно вільнонародженого сина, я з непохитною впевненістю знала, що ми зробили правильний вибір. Ми перемогли.
Але наша незвичайна історія на цьому не завершилася. Те, що ми ретельно збудували далі — розлога, безперечна спадщина, яку ми викували разом із гіркого попелу нашого минулого, — назавжди закріпило наші життя в історичному літописі.
Після нашого дорогоцінного Томаса на світ з’явилися ще четверо прекрасних дітей, наповнивши наш гамірний філадельфійський дім хаотичною, славною симфонією життя. Вільям народився в напружену, золоту осінь 1860 року, і його крик новонародженого став зухвалою іскрою надії, коли вся країна почала розколюватися навколо нас. Маргарет з’явилася на світ у 1863 році, просто в епіцентрі агонії та крові запеклого національного конфлікту, принісши відчайдушну, таку необхідну радість у світ, який, здавалося, був поглинений горем. Джеймс пішов за нею навесні 1865 року, зробивши свої перші вдихи в нації, де жахливий інститут рабства був нарешті юридично мертвий. А наша люба Елізабет завершила нашу велику родину в 1868 році.
Ми виростили кожного з них в абсолютному, сліпучому світлі свободи. Ми навчили їх палко, беззаперечно пишатися обома сторонами їхньої складної, унікальної американської спадщини. Ми віддали їх до прогресивних академій, які з ентузіазмом відчиняли двері для чорношкірих дітей, гарантуючи, що їхні блискучі, допитливі уми ніколи не будуть придушені, приховані чи жорстоко покарані, як це було з Джосаєю в його юності на плантації.
Але 1865 рік приніс ще одне глибоке диво — те, яке було глибоко, приголомшливо моїм.
Джосая місяцями працював у кузні до пізньої ночі, залишаючись там довго після того, як великі вогні були загашені на вечір, а підмайстри розійшлися по домівках до своїх родин. Він категорично відмовлявся говорити мені, що саме він створює, зі загадковою посмішкою стверджуючи, що це сюрприз. І ось, свіжого, яскравого весняного ранку, він зайшов до нашої спальні, тримаючи в руках своє творіння.
Це був складно влаштований, напрочуд гарний ортопедичний апарат. Він використав усю свою майстерність роботи з металом, щоб виготовити пару ретельно спроектованих, легких сталевих скоб, щедро оббитих м’якою, еластичною телячою шкірою. Вони були розроблені для того, щоб надійно кріпитися до моїх неживих ніг, з’єднуючись угорі з підтримуючим жорстким корсетом, який міцно обхоплював мою талію.
Він опустився на коліна перед моїм кріслом з червоного дерева; його великі, вкриті шрамами руки були неймовірно ніжними, коли він надійно застібав прохолодний метал і м’яку шкіру поверх моїх панчіх.
— Тримайся за мої плечі, — наказав він. Його низький голос був наповнений емоцією, яку я не могла точно розпізнати. Потім він подав мені пару міцних, зроблених на замовлення дерев’яних милиць, ідеально підігнаних під мій зріст.
З монументальним, болісним фізичним зусиллям, спираючись на його величезну, непохитну силу та впираючись верхньою частиною тіла в поліроване дерево милиць, я відштовхнулася вгору. Дихання повністю перехопило. Кімната похитнулася, і в очах попливли запаморочливі кольори.
Але я не впала.