Штурм розпочався о другій годині п’ятнадцять хвилин ночі. Два швидкісні катери безшумно наблизилися до масивного борту суховантажу «Морський бриз», що дрейфував у нейтральних водах Чорного моря. Жодного світла. Жодного зайвого звуку. Чорні фігури оперативників, зливаючись із темрявою, піднялися по штурмових драбинах на палубу.
Соломія йшла першою, ведучи за собою групу. Крізь лінзи приладу нічного бачення весь світ здавався примарно-зеленим. Вона подала знак рукою. Снайпери з катерів підтримки синхронно виконали технічні постріли. Три глухі хлопки злилися зі звуком хвиль. Троє озброєних вартових на верхній палубі осіли на метал, так нічого і не зрозумівши. Загрозу було нейтралізовано абсолютно безшумно.
Група рушила лабіринтами надбудови. Дванадцять бійців працювали як єдиний, ідеально налагоджений механізм. Кожен знав свій сектор. Марко Бойко з декількома розвідниками прикривав тил і контролював сходи.
Вони підійшли до кают-компанії, де, за даними розвідки, утримували екіпаж. Замкнено. Марко встановив спрямований заряд на замок. Три, два, один. Глухий вибух вибив двері всередину.
Соломія увірвалася першою, тримаючи сектор на прицілі. У кутку, зігнані до купи і зв’язані пластиковими стяжками, сиділи вісім українських моряків. Нажахані, але живі.
— Свої. Ми забираємо вас додому, — тихо, але впевнено сказала вона. Оперативники миттєво розрізали стяжки і допомогли цивільним піднятися.
Але в цей момент знизу пролунали постріли. Синдикат зрозумів, що на судні чужі. Ефект раптовості було втрачено.
— Група, на вихід! Усі до точки евакуації! — скомандувала Соля.
Вони вивели заручників на головну вантажну палубу, заставлену морськими контейнерами. І тут на них чекала засідка. З верхніх ярусів надбудови посипався шквальний вогонь. Кулі висікали іскри з металевих контейнерів, змусивши групу залягти. Рухатися відкритою палубою із цивільними було самогубством.
— Вони затисли нас! — крикнув Бойко крізь гуркіт пострілів. — Я візьму своїх, обійдемо їх по технічних містках лівого борту і вдаримо у фланг! Дайте нам тридцять секунд прикриття!
— Прийнято! Працюємо! — Соломія дала команду своїм операторським підгрупам відкрити щільний вогонь на придушення, не даючи контрабандистам підняти голови.
Марко та його розвідники розчинилися в темряві. Соломія рахувала секунди. Двадцять. Двадцять п’ять. Тридцять.
Раптом вогневі точки супротивника на верхньому ярусі почали хаотично зміщуватися. Група Бойка вдарила їм у фланг. Засідка колапсувала за лічені миті — затиснуті між двома вогнями, контрабандисти були змушені відступити і здатися.
Шлях був вільний. Але в навушнику Соломії пролунав хрипкий голос Марка:
— «Фантом», це Бойко. Я “трьохсотий”. Рикошет у праву ногу. Рухатися не можу. Турнікет наклав. Виводьте цивільних, я прикрию відхід.
Соломія прийняла рішення миттєво. Те саме рішення, яке визначило її як лідера.
— Група альфа, евакуюйте заручників на катери. Я повертаюся за ним.
— Негативно, «Фантом»! — пролунав у рації голос полковника Гавриленка, який координував операцію зі штабу. — Відправ когось із бійців. Ти командир!
— Своїх не кидаємо, Скеле! — відрізала Соломія і кинулася назад, у лабіринт контейнерів.
Вона знайшла Марка біля технічних сходів. Він був блідим, але тримав сектор на прицілі.
— Що ти робиш?! — прохрипів він.
— Замовкни і допомагай, — вона схопила його за розвантажувальний жилет і різко перекинула через своє плече. Класичне «несення пожежника». Майже дев’яносто кілограмів живої ваги лягли на її тендітні плечі. Але це знову була чиста фізика і правильний баланс.
Вона побігла. Її легені горіли, ноги підгиналися від нелюдської напруги. Навколо ще лунали поодинокі постріли. П’ятдесят метрів. Тридцять. Тунельний зір звузив світ до однієї точки — борту судна, де на них чекав катер.
Коли до рятівної палуби залишалося десять метрів, сили покинули її. Вона впала на коліна. Бійці миттєво підхопили Марка і затягнули на катер. Соломія застрибнула слідом. Тієї ж миті в небі пролунав гуркіт — бойові гелікоптери підтримки вийшли на рубіж, остаточно придушивши будь-який спротив на судні.
Евакуація пройшла успішно. Вісім живих заручників. Жодного втраченого бійця. Одне поранення, яке потребувало хірургічного втручання, але життю капітана нічого не загрожувало.
Лежачи на палубі швидкісного катера, Марко простягнув руку і міцно стиснув долоню Соломії.
— Ти врятувала мені життя. Після всього, що я тобі наговорив…
— Ти тепер у моїй команді, капітане. А ми своїх не залишаємо, — вона втомлено усміхнулася. — До того ж, у нас у вівторок крос-фіт. Ти не відкрутишся.
Він розсміявся, хоч і скривився від болю.
— Так точно, командире.
Минуло шість місяців.
Майор Соломія Макаренко стояла на території елітного навчального центру Сил спеціальних операцій під Києвом. Операція в Чорному морі стала ідеальним доказом її професіоналізму. Тепер вона викладала розширений курс рукопашного та ближнього бою для найкращих офіцерів країни. Марко Бойко, який повністю відновився після поранення, став її головним асистентом і заступником.
Після чергового виснажливого тренування Соломія переодягнулася у повсякденну форму і попрямувала до меморіального комплексу бази. Там, біля стіни з чорного граніту, на якій були викарбувані імена полеглих героїв, на неї вже чекав полковник Гавриленко. Він виглядав трохи старшим, але його погляд залишався таким же пронизливим.
— Як успіхи з курсантами? — запитав він замість привітання.
— Добре. Розбираємо систему батька. Коли бачиш, як у них в очах з’являється розуміння фізики бою — це неймовірне відчуття.
Вони помовчали, розглядаючи імена. Соломія знайшла очима літери «Майор Василь Макаренко» і ледь помітно торкнулася їх пальцями.
— Сьогодні вранці мені запропонували нове відрядження, — тихо сказала вона. — Участь у міжнародній антитерористичній місії. Східний напрямок. Півроку в гарячій точці.
— Погодишся?
— Не знаю. Частина мене хоче й далі всім доводити, що той вечір на рингу і штурм судна не були везінням.
Гавриленко важко зітхнув.
— Знаєш, Солю… Твій батько сказав мені одну річ у ніч перед тим, як не повернувся. Він сказав, що бути воїном — це не про те, щоб постійно комусь щось доводити. І не про перемоги.
Голос старого полковника здригнувся.
— Він сказав, що справжній воїн плаче за втраченими побратимами. Плаче від втоми і болю. А потім витирає сльози і йде працювати далі. Тому що комусь треба тримати цей щит. Воїни плачуть, доню, бо вони достатньо сильні, щоб відчувати цей біль, і достатньо сміливі, щоб продовжувати бій.
Соломія відчула, як до горла підкотився клубок. Вперше за тринадцять років вона не стала стримувати емоцій. Гарячі сльози, які вона ховала за маскою “каменю і води”, полилися по її щоках. За батька. За тягар його спадщини. За кожну секунду сумнівів і болю. Гавриленко міцно обійняв її, дозволивши нарешті побути просто людиною.
— Ти з тринадцяти років намагалася не плакати, — прошепотів він. — Але не плакати, коли душа рветься на шматки — це і є справжня слабкість. Твій батько плакав після кожної важкої втрати. Він ішов кудись у тінь, давав волю емоціям, а потім вмивав обличчя і знову ставав найкращим офіцером у світі.
Коли Соломія повернулася до своєї кімнати, вона сіла за стіл і відкрила свій власний блокнот, поклавши його поруч із батьковим.
Вона взяла ручку і написала:
«Тату. Тринадцять років тому ти залишив мені протокол “Фантом”. Але система — це не просто техніки і заломи. Це філософія. Ти вчив мене не плакати, але ти також довів, що сльози не роблять нас слабкішими. Вони роблять нас людяними. А люди, які відчувають біль, але все одно обирають захищати інших — це і є воїни. Я їду в нове відрядження. А коли повернуся — прийду до тебе на могилу. І я буду плакати стільки, скільки захочу. Тому що я заслужила це право. Дякую, що вірив у мене. Я тебе не підведу».
Три тижні по тому майор Соломія Макаренко сиділа у військово-транспортному літаку. Поруч із нею був Марко Бойко та її нова команда. Вони летіли туди, де їхні навички були життєво необхідними.
Молодий лейтенант, який сидів навпроти, помітив у неї в руках старий військовий жетон.
— Це вашого батька, пані майор?
— Так, — усміхнулася Соломія. — Він був неймовірним офіцером. Він навчив мене всьому.
— І яке його головне правило?
— Те, що воїни теж плачуть, лейтенанте, — спокійно відповіла вона, дивлячись у вікно на хмари. — Ми просто робимо це в правильний час. Ми плачемо після місії. А потім вмиваємо обличчя і знову стаємо до бою. Бо наша робота ніколи не закінчується.
Соломія заплющила очі. Вона знала, хто вона така. Вона була лідером. Вона була воїном. І вона була донькою свого батька. І цього було цілком достатньо.