Дівчинка встала з-за рояля на ногах, які здавалися ватяними. Поки вона йшла проходом до своєї останньої парти, кілька учнів підбадьорливо їй усміхнулися, а хтось навіть показав великий палець вгору. Максим, повз якого вона проходила, ледь чутно прошепотів: “Ти просто космос”. Але Ліля нічого цього не усвідомлювала. Її серце гупало в грудях, як божевільне. Усе, про що вона могла думати: що буде в кабінеті директора? Невже вона порушила якесь правило? Чи будуть дзвонити татові і відривати його від роботи на будівництві?
Залишок уроку минув як у тумані. Олена Вікторівна намагалася продовжити лекцію, але ніхто її не слухав. Усі раз у раз озиралися на Лілю. Невидима дівчинка з гальорки щойно перетворилася на найцікавішу людину в цій школі.
Коли нарешті пролунав рятівний дзвоник, Михайло Петрович уже чекав біля дверей.
— Лілю, ходімо зі мною, будь ласка.
Дівчинка повільно зібрала свої зошити, її руки знову дрібно тремтіли. Накидаючи на плечі потертий рюкзак, вона кинула останній погляд на чорний рояль. Він велично блищав у світлі люмінесцентних ламп, зберігаючи в собі відлуння її музики. Музики, якої її навчила мама. Музики, яку Ліля так відчайдушно намагалася забути.
Вона йшла за директором широким коридором. Рюкзак здавався неймовірно важким, а кожен крок — нескінченним. Повз них проносилися інші ліцеїсти, поспішаючи на наступні уроки, але Ліля їх не помічала. Її розум гарячково генерував найгірші сценарії.
Михайло Петрович мовчав усю дорогу. Він лише підбадьорливо усміхався щоразу, коли дівчинка боязко підіймала на нього очі, але від цього їй ставало ще страшніше. Коли вони дійшли до приймальні, він сам відчинив перед нею важкі дубові двері.
— Сідай, будь ласка, — сказав він, вказуючи на м’яке шкіряне крісло навпроти свого масивного столу.
Кабінет був затишним. Пахло кавою та старими книгами, які щільно стояли на полицях. На стінах висіли фотографії випускників минулих років та дипломи з різних конкурсів. Ліля сіла на самий краєчок крісла, намертво вчепившись побілілими пальцями в лямки свого рюкзака.
Михайло Петрович сів навпроти, але в його позі не було нічого загрозливого чи суворого.
— Лілю, — м’яко почав він. — Одразу хочу тебе заспокоїти: ти не покарана і не зробила нічого поганого. Навпаки.
Дівчинка здивовано кліпнула.
— Я запросив тебе сюди, бо те, що я почув у кабінеті музики, — це щось неймовірне. Я працюю в системі освіти вже двадцять років, чув багато талановитих дітей, але щоб отак… Скажи мені, хто тебе цього навчив?
Ліля опустила погляд на свої руки. Ті самі маленькі, змерзлі руки з коротко обстриженими нігтями, які щойно грали Шопена. Колись вони були доглянутими, коли вона мала змогу займатися щодня.
— Мама… — ледь чутно прошепотіла вона. — Мама мене навчила.
— Твоя мама, мабуть, фантастичний педагог, — тепло усміхнувся Михайло Петрович.
Очі Лілі миттєво наповнилися гарячими сльозами. Вона сильно заплющилася, намагаючись не дати їм пролитися.
— Вона… була.
Це коротке слово “була” зависло в повітрі кабінету важкою, крижаною хмарою. Минулий час.
Михайло Петрович усе зрозумів миттєво. Його обличчя змінилося, випромінюючи глибоке, щире співчуття.
— Боже мій… Мені так шкода, дитино, — тихо вимовив він.
Тієї ж миті у двері нерішуче постукали. На порозі з’явилася Олена Вікторівна. Вона виглядала так, ніби воліла б зараз опинитися в епіцентрі землетрусу, аби лишень не тут.
— Ви просили мене зайти, Михайле Петровичу? — запитала вона сухим тоном.
— Так, проходьте. Думаю, вам буде корисно це послухати.
Вчителька музики напруженою ходою увійшла до кабінету і стала біля стіни, захисно схрестивши руки на грудях. Вона принципово уникала дивитися на Лілю.
Директор знову повернувся до дівчинки.
— Лілю… Якщо тобі не надто важко, чи могла б ти розповісти мені про свою маму? Тільки якщо сама хочеш.
Дівчинка зробила судомний, тремтячий вдих. Відколи вони переїхали в цей район Києва, вона ні з ким не говорила про маму. Взагалі намагалася заблокувати ці спогади. Але було щось у добрих, розуміючих очах цього чоловіка таке, що змусило її бар’єри впасти.
— Вона була концертною піаністкою, — почала Ліля, її голос був ледь гучнішим за шепіт. — Грала в Національній філармонії. Люди купували квитки за багато місяців, щоб її послухати.
— Це вражає, — кивнув Михайло Петрович.
— Вона посадила мене за інструмент, коли мені було три рочки. Щоранку, після сніданку, ми сідали за рояль разом. Вона брала мої пальці і показувала, як правильно їх ставити. “Тримай ручку так, ніби в ній маленьке яблучко, Лілю, — казала вона. — Ніжно, але впевнено”.
Одна сльоза все ж вирвалася і скотилася по зблідлій щоці дівчинки. Вона швидко змахнула її рукавом старого светра.
— Ми займалися годинами. Але це ніколи не було схоже на нудні уроки. Вона перетворювала все на казку. Казала: “Ось тут музика звучить, як дощик, що б’є у вікно”. Або: “А цей пасаж — як пташки, що прокидаються вранці”. Вона вчила мене відчувати музику всім серцем, а не просто завчати ноти.
Біля стіни Олена Вікторівна неспокійно переступила з ноги на ногу.
— А що сталося потім? — обережно, боячись налякати дитину, запитав директор.
— Два роки тому вона захворіла. Дуже важка хвороба… — голос Лілі зламався. — Вона так боролася. Ми всі боролися. Але за пів року її не стало.
— Ох, Лілю… — Михайло Петрович витягнув із коробки на столі паперову серветку і м’яко простягнув їй.
— Після того, як мами не стало, все посипалося, — дівчинка вже не могла стримати сліз, вони текли суцільним потоком. — Лікування було неймовірно дорогим. Тато брав кредити, працював на трьох роботах, але борги тільки росли. Нам довелося продати нашу квартиру в центрі. Ми розпродали майже все, що мали. І мамин рояль теж.