Перед домашніми вони поставали як дзеркальні відображення, вдягнені в однаково скроєні сукні комплементарних відтінків: Сара завжди була вбрана в глибокий лісовий зелений, а Кетрін — оповита кольором нічного неба. Вони ділилися літературою — одна читала з прологу, інша з епілогу, міняючись томами, коли зустрічалися на корінці посередині. Вони ділили прикраси, щітки для волосся, прошепотілі страхи і, з роками, почали ділити спільну темну, безмовну лють.
У 1839 році Рут померла від того, що в записах плантації класифікувалося як тяжка пневмонія. Однак у сирих стінах хатин лунав шепіт про бляклі жовті синці, що вкривали її руки, і про глибокий, відчайдушний жах, що оселився в її очах протягом останніх, болісних тижнів. Після її поховання контроль полковника над доньками перетворився на психологічну задуху. Він встановив на дверях їхньої спальні важкі залізні замки, які можна було замкнути лише з коридору.
Він вимагав від них писати вичерпні щотижневі есе з детальним описом їхніх щоденних занять, приватних розмов і самої природи їхніх снів. Він вигадував жорстокі випробування на лояльність: залишав дороге срібло або дрібні гроші на видноті, щоб перевірити їхню чесність, або раптово знайомив їх із колегами-чоловіками лише для того, щоб препарувати їхні фізичні реакції. Кожен елемент їхнього існування був випробуванням, розробленим для виявлення будь-якого зерна бунту.
Попри все це, Белл-Рівер процвітала з лякаючою ефективністю. На світанку 1847 року полковник заявив права на шістдесят три поневолені душі, чия примусова праця давала неймовірні сто сорок два важкі тюки бавовни кожного врожаю. Він пропускав величезні прибутки через своїх маклерів у Мобілі, негайно реінвестуючи капітал у нові акри, нові людські життя та нові медичні томи для своєї бібліотеки. Демографічний склад невільничих поселень Белл-Рівер був відверто неприродним. Спостерігалася вкрай непропорційна кількість світлошкірих мешканців, обсяг маленьких дітей, що набагато перевищував природну народжуваність, і руйнівна, продумана схема: сім’ї безжально розбивалися, а дітей продавали геть тієї ж миті, коли вони досягали раннього підліткового віку.
За цією жорстокою машиною наглядав Джонас Прітчетт, зачерствілий чоловік, який топтав поля Белл-Рівер вже п’ятнадцять років. Мешкаючи у скромному котеджі, стратегічно розташованому неподалік бараків, Прітчетт виконував накази полковника з безпристрасною, механічною нещадністю. Він вів власні паралельні облікові книги. Написані убогим, квапливим почерком, зошити Прітчетта каталогізували щоденні звірства з буденною ритмічністю зведень погоди. Він занотовував, яких жінок примусово переселили до певних хатин, яким чоловікам наказали стати батьками дітей і які вагітності були раптово перервані, разом із описом застосованих суворих методів.
У тихій елегантності головного будинку Сара і Кетрін зовсім не були тими неосвіченими утриманками, якими їх вважав батько. Коли полковник їздив до Мобіла на зустріч зі своїми маклерами, близнючки проникали до його кабінету і вивчали його приватні щоденники. Вони притискалися вухами до важких дубових дверей, ловлячи приглушені ділові розмови між батьком і Прітчеттом. Вони мали повне, жахливе розуміння нічної економіки невільницьких поселень.
Вони точно знали, які обличчя на полях належать їхнім зведеним братам і сестрам. Вони розуміли, що чоловік, який їх виростив, розглядав людське життя лише як сировину для своєї особистої лабораторії расової архітектури. У тиші своєї замкненої кімнати вони плекали до нього холодну, нескінченно терплячу ненависть — ненависть настільки абсолютну, що вона розбила б його розум, якби він мав здатність її осягнути.