“Ми були змушені”, — схлипувала Сара в долоні, піднявши погляд відчайдушних, зацькованих очей. “Він збирався продати вас, Маркусе. Вас і ще трьох поневолених чоловіків з бараків. Ми випадково почули, як він домовлявся про фінанси з якимось жорстоким торговцем із Міссісіпі. І що ще гірше, він планував змусити нас із Кетрін до негайних шлюбів із чоловіками, яких обрав особисто — чоловіками, які з ентузіазмом допомогли б йому продовжувати ці його хворі, збочені програми селекції. Він збирався перетворити нас на племінних кобил для своєї справи. У нас не було абсолютно ніякого іншого вибору”.
“Вибір є завжди”, — тихо сказав Маркус, повільно відступаючи від них.
“Вам легко казати”, — огризнулася Кетрін, роблячи крок до нього. “Ви не були замкнені в золотій клітці, ретельно збудованій чоловіком, який бачив у вас не більше, ніж біологічний експеримент”.
“Я зараз також у пастці його виробництва”, — відрізав Маркус; його голос став жорсткішим. “Просто залізо іншого ґатунку. І я ще нікого не вбивав, щоб утекти з неї”.
Ця вибухонебезпечна суперечка могла б перерости в подальше насильство, але важкий звук кроків, що луною відбився на сходах, змусив їх усіх завмерти. Це був Томас Брекенрідж, який п’яною ходою шкутильгав до замкнених дверей спальні своєї дружини. Троє змовників геть замовкли, затамувавши подих, слухаючи, як Томас голосно лається, марно смикаючи латунну ручку. Після хвилини розчарованого бурчання він здався, вдарив ногою дверну коробку і почовгав геть у темряву коридору.
Коли його важкі кроки повністю стихли, Сара підвела очі на сестру. “Ми не можемо зробити це знову. Кетрін, послухай мене. Якщо ти отруїш Лоуренса Кемпера, всьому кінець. Хтось неминуче помітить закономірність. Хтось почне розслідувати збіг у часі. І все це — плантація, наша фінансова свобода, документи Маркуса — все це буде повністю знищено”.
“Тоді що ти пропонуєш нам робити?” — вимагала відповіді Кетрін, міряючи кроками кімнату, мов звір у клітці. “У нас катастрофічно швидко закінчується час”.
“Ми чекаємо”, — м’яко наказала Сара. “Ми дозволяємо природі зробити свою справжню справу з легенями Лоуренса. Ми терпимо цю напругу. І коли все це нарешті закінчиться, коли ми повністю виконаємо мерзенні умови нашого батька й законно закріпимо наш спадок… ось тоді ми вирішимо, якими людьми ми насправді хочемо бути”.
Кетрін відповіла не одразу. Коли вона нарешті заговорила, її голос звучав так, ніби їй сто років, і вона була неймовірно втомленою. “Я не знаю, чи маю ще сили терпіти. Я не знаю, чи залишилося в мені щось людське, що варто рятувати”.
Маркус продовжував стояти у дверях, спостерігаючи за ними обома, з важким серцем усвідомлюючи, що він таємно документував не ту трагедію. Він зосередив усю свою енергію на фізичних звірствах полковника, систематичних знущаннях на полях і жахливій програмі селекції. Але справжній, тривалий жах Белл-Рівер полягав не лише в тому, що було зроблено з поневоленими людьми — хоча це, безперечно, було глибоким злом.
Найглибший жах полягав у тому, що полковник свідомо зробив із власними доньками-близнючками. Він узяв їхній розум і перетворив його на холодну, розважливу зброю, а потім зловтішно спрямував їх одна на одну. Сара і Кетрін були одночасно жертвами й найвищими хижаками. Вони опинилися в пастці жахливих ролей, яких ніколи свідомо не обирали, і все ж вони виконували ці ролі з наростаючим, лякаючим відчаєм.
А Маркус був замкнений у темряві разом із ними. Його власне виживання повністю залежало від нестабільної, вбивчої схеми, яка, здавалося, дедалі більше була приречена закінчитися катастрофічним вибухом насильства.
Весілля Кетрін і Лоуренса Кемпера відбулося двадцятого січня 1848 року. Це була значно менша, майже примарна подія, на якій були присутні лише двадцять гостей, що наважилися кинути виклик пекучому зимовому холоду. Кемпер здавався абсолютно кістлявим у своєму скроєному на замовлення костюмі, а його шкіра мала напівпрозорість пергаменту. Кусючий січневий холод загострив його жахливий кашель, і йому знадобилася жорстка підтримка Кетрін просто для того, щоб подолати коротку відстань від фоє до вітальні, де біля каміна чекав преподобний Єйтс.
Церемонія тривала жваві дванадцять хвилин. Коли преподобний нарешті оголосив їх чоловіком і дружиною, Кемпер нахилився, щоб скріпити шлюб поцілунком, але його раптово охопив жорстокий, стрясаючий усе тіло напад кашлю. Він відсторонився, притискаючи до рота білу лляну хустинку, і залишив на тканині яскравий, лякаючий мазок свіжої крові.
“Сухоти міцно вчепилися в нього”, — пробурмотів доктор Грейфілд із заднього ряду, нахилившись до старшого Брекенріджа, коли вони спостерігали, як наречений хапає ротом повітря. “Даю цьому бідоласі шість місяців, може, й менше”.
Лоуренс Кемпер перевіз свої мізерні пожитки до Белл-Рівер того ж вечора, тихо оселившись у далекій, повній протягів спальні, розташованій у самому кінці коридору другого поверху — фізично й емоційно за милі від покоїв Кетрін. Він здавався жалюгідно, відчайдушно вдячним за кожен найменший вияв доброти, який надавали йому в цьому домі. Він раз у раз дякував поневоленим слугам, і його голос був ледь чутним хрипом, за те, що вони приносили йому свіжі глечики з водою та віддано роздмухували вугілля в каміні, рятуючи від глибоких зимових протягів.
З міцно встановленим юридичним фасадом, Кетрін і Маркус розпочали свої мовчазні, фізичні зустрічі на початку лютого. На відміну від Сари, з її гіркою, самовбивчою чесністю щодо їхньої домовленості, Кетрін ставилася до цього абсолютного гріхопадіння просто як до ще однієї побутової транзакції, яку слід було виконати з максимальною ефективністю. Вона педантично призначала конкретний, жорсткий час для його візитів до її замкнених покоїв. Після цього вона одягалася і йшла, не зронивши жодного слова, залишаючи Маркуса наодинці з важкою тишею.
До березневої відлиги біологія пустила коріння. Вагітність Кетрін була підтверджена. Лоуренс Кемпер, тепер назавжди прикутий до ліжка через прогресуюче руйнування легень, сприйняв цю новину з розгубленою, слізливою радістю.
“Дякувати Всевишньому”, — прохрипів він, простягаючи тремтячу руку, щоб торкнутися зап’ястя Кетрін. “У тебе залишиться щось на згадку про мене, коли я піду”.
Виконавці заповіту нанесли свій офіційний візит у квітні, щоб формально підтвердити обидві вагітності. Вони оглянули територію, перевірили бухгалтерські книги і знайшли все в ідеальному робочому стані. Обидві доньки полковника були законно заміжні, обидві явно носили під серцем спадкоємців, і масове виробництво бавовни на плантації підтримувалося бездоганно. Гарольд Брекенрідж стояв на розлогій веранді, пихкаючи сигарою, і оголосив, що цілком задоволений їхніми успіхами.
Тим часом Маркус витрачав свої вкрадені опівнічні години на документування цього безмежного жаху. Тепер він володів речовими, переписаними доказами огидної селекційної програми полковника, навмисного спровокованого спалаху сифілісу, отруєння миш’яком та власної вкрай небезпечної ролі у відчайдушній схемі близнючок із отримання спадщини. Але він досі не міг придумати, як безпечно фізично переправити ці вбивчі документи на Північ, щоб його не спіймали і негайно не повісили.
Порятунок прийшов абсолютно випадково під виглядом мандрівного торговця на ім’я Стерджіс, який відвідав Белл-Рівер, щоб домовитися про купівлю ранніх врожаїв. Під час офіційної вечері у великій їдальні, поки близнючки та Томас Брекенрідж длубалися у смаженій птиці, Стерджіс мимохідь згадав, що проводить значну частину часу у ділових поїздках до Філадельфії. Стоячи біля серванта, Маркус миттєво вловив ледь помітний акцент у тоні чоловіка. Філадельфія була відомим, люто захищеним центром аболіціоністів.
Маркус уважно спостерігав за торговцем. Коли Стерджіс потягнувся за своїм келихом з вином, він зробив дуже специфічний, мікроскопічний жест рукою — таємний знак, який використовували виключно оперативники “Підпільної залізниці”. Стерджіс зупинився на півслові, його очі гостро блиснули поверх краю келиха, зустрівшись із поглядом Маркуса, а потім він плавно продовжив свою розповідь, не збившись ні на мить.
Пізніше того ж вечора, під задушливим покровом безмісячної ночі, Маркус підійшов до Стерджіса біля затінених стаєнь. “У мене є документи”, — прошепотів Маркус у темряву. “Незаперечні докази невимовних злочинів, скоєних на цій землі. Це має потрапити до Філадельфії”.
Після довгої, лякаючої миті роздумів, оцінюючи величезний ризик, Стерджіс відповів єдиним згодним кивком. Маркус провів наступні десять болісних ночей, працюючи при найслабшому промінчику лампи, переписуючи свою найважливішу, вибухонебезпечну документацію на неймовірно тонкі аркуші паперу мікроскопічним, убогим почерком, щоб заощадити місце. Він ретельно задокументував примусове розведення, медичні звірства, отруєння полковника та власний примус.
Потім він залучив Ісаю, старшого польового робітника, якому глибоко довіряв, щоб той таємно передав загорнутий пакунок Стерджісу в сусідньому містечку Сельма. Два болісні тижні потому Ісая тихо повернувся до бараків, підтвердивши успішну доставку. Маркус почувався водночас звільненим і абсолютно наляканим; тепер докази існували у світі, цілком поза контролем близнючок. Якщо листи перехоплять і відстежать їхнє джерело, він — живий мрець.
Жорстоке алабамське літо принесло з собою зростаючу, задушливу напругу. Вагітність Сари протікала нормально, хоча вона ставала дедалі більш замкнутою, годинами порожнім поглядом дивлячись у вікна вітальні. Томас Брекенрідж, усвідомивши свою повну відсутність реальної влади в домі, почав безпробудно пити, хитаючись доглянутими садами в гіркому, похмурому тумані. Лоуренс Кемпер дивом затримувався на цьому світі у своїй ізольованій кімнаті для хворих, терпляче доглянутий поневоленими слугами.
Потім, несподівано, Сара почала провідувати Лоуренса. Вона годинами сиділа біля його ліжка у задушливу пообідню спеку, вголос читаючи йому класичну літературу, поки він боровся за кожен ковток повітря.
“Я ніколи не був створений для того, щоб керувати людьми”, — зізнався їй Лоуренс одного дня; його голос хрипів у грудях. “Я був просто звичайним шкільним вчителем, який хотів у спокої читати книги. Хіба це так жахливо?”
Сара подивилася на вмираючого чоловіка, оточеного моторошним багатством, яке її батько накопичив на крові, і зрозуміла, що в неї немає для нього абсолютно ніякої відповіді.
Сімнадцятого серпня 1848 року Лоуренс Кемпер тихо помер уві сні; його зруйновані легені нарешті здалися. Через три дні його поховали на розлогому цвинтарі маєтку, увічнивши його коротку, трагічну присутність болісно простим мармуровим надгробком. На ньому було написано: Лоуренс Кемпер, 1797-1848. Він знайшов спокій наприкінці.
Кетрін тепер стала вагітною, заможною вдовою; її частина нездійсненних умов заповіту була виконана назавжди й цілком законно. Але щось глибинне змінилося в ній після смерті Лоуренса. Важка, невисловлена провина лягла на її обличчя, навіть попри те, що вона не доклала активних зусиль для його смерті.
У середині вересня з пилу виникла нова загроза. До воріт Белл-Рівер прибула якась груба жінка, яка гучно заявляла, що є невизнаною зведеною сестрою покійного полковника; вона розмахувала підробленими документами і погрожувала втягнути маєток у гучний, руйнівний судовий процес, якщо їй негайно не виплатять величезну грошову компенсацію. Близнючки миттєво зрозуміли, що вона відчайдушна шахрайка, але перш ніж вони встигли мобілізувати свого адвоката, жінка підійшла до Джонаса Прітчетта в полях із вигідною пропозицією хабаря, сподіваючись купити свідчення наглядача проти дівчат.
Прітчетт, пов’язаний збоченою, глибоко вкоріненою вірністю імені Саттонів, негайно доповів про спробу вимагання до головного будинку. Озброївшись цими знаннями, близнючки поїхали до Гейнвілла і влаштували очну ставку шахрайці та її сумнівному адвокату в орендованій кімнаті. Зустріч була короткою, злісною і абсолютно жорстокою у своїх юридичних погрозах. Жінка та її адвокат втекли з Алабами протягом двадцяти чотирьох годин. Проте цей лякаючий інцидент яскраво продемонстрував їхню колосальну вразливість. Доки немовлята не будуть благополучно народжені, а юридичний годинник не зупиниться, вони залишалися гігантськими, сяючими мішенями для будь-кого, хто шукав легких грошей.
Наприкінці жовтня вся їхня крихка архітектура виживання ледь не розвалилася остаточно.
Томас Брекенрідж, добряче хильнувши після довгої ночі великих програшів у карти в тавернах Гейнвілла, розпустив язика перед своїми колегами-плантаторами. Він голосно хвалився, демонструючи повну відсутність математичного мислення, що його прекрасна молода дружина виявилася вагітною за лічені тижні після їхнього грудневого весілля — напрочуд, підозріло швидкі терміни.
Скандальна чутка розлетілася тісним суспільством округу Лаундс за кілька днів, вдаривши по Белл-Рівер, мов катастрофічна гроза. Гарольд Брекенрідж прибув на плантацію в сліпій люті, увірвався до вітальні й почав вимагати негайних, задовільних пояснень тієї жахливої хронології, яку бовкнув його племінник.
Сара прийняла відчайдушне, жахливе рішення. Вона стала перед старшим Брекенріджем та двома іншими видатними плантаторами-сусідами, носячи важку вагітність на сьомому місяці, і видала майстерне, глибоко прораховане зізнання.