Марія Петрівна подивилася повз нього. Стіна дощу вже була зовсім близько, грім прогримів так, що зашибкували залишки скла у вікнах. Потім вона подивилася на тридцятьох втомлених чоловіків.
Вони були далеко від дому. Брудні, засмальцьовані, з важкими рюкзаками та зброєю, вони з надією дивилися на цей старий двір.
— Тут на кілометри немає жодного ангара, синку, — сказала вона твердо. — Але заганяйте свої машини за хату, там є старий сінник і велике подвір’я. А самі всі до хати. Я ставлю чайник.
Брови Граніта злетіли вгору від подиву.
— Пані, це дуже добра пропозиція, але нас тридцять чоловік. Ми брудні, мокрі, з залізом. Ми не можемо отак ввалитися до вас у дім.
— Можете і ввалитеся, — відрізала Марія Петрівна тоном, який не терпів заперечень. — У мене є чотири стіни і дах, а з неба зараз почне падати каміння. Давай, командуй своїм, поки не промокли до нитки!
З машини вискочив ще один боєць, значно молодший, років двадцяти п’яти.
— Командире, може, краще під деревами… — почав він.
— Я почув пані, — перебив його Граніт. Він уважно подивився на жінку. — Ви впевнені, матінко?
— Впевнена. А тепер бігом! — махнула вона рукою.
Військові діяли з вражаючою швидкістю і злагодженістю. Машини миттєво з’їхали за будинок, ховаючись під старі навіси. Марія Петрівна кинулася на кухню, її мозок уже гачкоподібно працював, проводячи ревізію запасів.
Тридцять дорослих чоловіків. Господи помилуй! У її старенькому морозильнику лежав великий шмат свинини, який вона берегла на свята. Було кілька пачок макаронів, відро свіжих помідорів з городу, трохи капусти і три хлібини, які вона спекла тільки вчора.
Доведеться ліпити з того, що є. Через кухонне вікно вона бачила, як перші важкі краплі вдарили по землі. За секунду почалася справжня злива — вода стояла стіною.
Грім вдарив прямо над дахом, і кілька солдатів побігли до її задніх дверей. Вона відчинила їх ще до того, як вони встигли постукати. Вони заходили обережно, з їхньої форми струмками стікала вода.
Вони були напрочуд ввічливими. Ніхто не ліз у брудних берцях до кімнати — вони мовчки роззувалися на веранді, акуратно ставили зброю в куток, намагаючись не наслідити на її старих, але чисто вимитих половиках.
— Я Марія Петрівна, — сказала вона, дивлячись, як її маленька кухня і вітальня наповнюються високими людьми у формі. — У ванній є рушники, кому треба обтертися. Я зараз зварю велику каструлю макаронів по-флотськи з м’ясом і наріжу салат. Це все, що в мене є на таку ораву, тож сподіваюся, що веганів серед вас немає.
Граніт ступив уперед. З його бороди капала вода.
— Маріє Петрівно, ви не мусите нас годувати. Ви вже й так врятували нас, пустивши під дах.
— Дурниці! — махнула вона рушником. — Гості в моєму домі завжди будуть нагодовані. Так мене вчили.
Вона підійшла до своєї старої газової плити і почала діставати найбільші казанки.