Ірина Миколаївна повільно підвела очі. На її обличчі розповзлася повільна, холодна усмішка. План визрів миттєво. Вона знайшла слабке місце цієї вискочки і тепер знала, як використати його, щоб раз і назавжди розтоптати її гідність і показати всьому класу, що таким “жебракам” тут не місце.
Наступного уроку Ірина Миколаївна прийшла до кабінету в особливо піднесеному настрої. Учні зайняли свої місця. Соломія звично сховалася у своїй “мушлі” за останньою партою. Початок уроку був стандартним: розминка, ритмічні вправи, чергове нагадування про майбутній весняний концерт і щедра порція лестощів для улюбленців.
Але десь на двадцятій хвилині викладачка раптово зупинила метроном.
— Ану, вийди до нас. Будь ласка, — її голос був незвично гучним і дзвінким.
Усі тридцять пар очей миттєво повернулися. Соломія злякано кліпнула і невпевнено вказала пальцем на власні груди, благаючи долю, щоб це була помилка.
— Так, ти. Дем’янчук. Вийди до дошки, — скомандувала вчителька тоном, що не терпів заперечень.
Ноги дівчинки налилися свинцем. Вона повільно підвелася з-за парти і попрямувала проходом між рядами. Тиша в класі була настільки густою, що можна було почути, як шарудить її дешевий светр. Дійшовши до центру кабінету, вона завмерла, нервово перебираючи пальцями край одягу.
Ірина Миколаївна переможно схрестила руки на грудях. Вона дивилася на дівчинку як на здобич, загнану в пастку.
— Гімназисти, — звернулася вчителька до класу із солодкою, але отруйною посмішкою. — Я зробила одне вельми цікаве спостереження. Здається, серед нас є людина, яка відчуває особливий, пристрасний потяг до нашого інструмента.
Усередині Соломії все похололо. Її дихання перехопило.
— О, так! — продовжувала вчителька, насолоджуючись кожною секундою. — Я ж бачу, Дем’янчук, як ти витріщаєшся на рояль кожного уроку. Як стежиш за руками інших. Ти ж навіть залишалася після уроків, щоб… помацати його. Ти буквально мариш музикою, чи не так?
— Я… я просто люблю слухати… — ледь чутно видихнула дівчинка, дивлячись у підлогу.
— Справді? — Ірина Миколаївна картинно сплеснула в долоні. — Ну це ж прекрасно! Наша гімназія завжди підтримує справжній інтерес. Якщо ти настільки заворожена інструментом, тобі напевно є що нам усім показати!
Клас насторожився. Діана на передній парті тихо пирхнула, передчуваючи безкоштовну розвагу. Влад похмуро відвів погляд до вікна.
— Отже, Соломіє, — вчителька вказала розкритою долонею на рояль. — Прошу. Сідай за інструмент. Зіграй щось для нас.
Обличчя Соломії побіліло так, що здалося, ніби вся кров відлила від її тіла.
— Я… не можу… я не готувалася… — її голос дрижав, зриваючись на шепіт.
— Ой, облиш ці провінційні хитрощі! — сталь у голосі викладачки прорвалася назовні. — Ти так уважно спостерігаєш за найкращими учнями. Напевно, щось та й умієш. Чи, може, ти просто прикидалася? Робила вигляд, що розумієшся на високому мистецтві, щоб привернути до себе увагу? Ми не любимо тих, хто пускає пил в очі, Дем’янчук.
Повітря в класі стало наелектризованим. Це вже не було схоже на виховний процес — це була показова страта. Навіть найсамовпевненіші учні відчули дискомфорт.
— Ну ж бо! — гаркнула Ірина Миколаївна. — Сідай і грай! Або визнай перед усіма, що ти просто пустушка!
Соломія перевела панічний погляд на двері. Інстинкт кричав їй тікати, вирватися з цього елітного пекла на вулицю і ніколи не повертатися. Її плечі дрібно тряслися.
— Я не… не хочу…
— Дем’янчук! — голос вчительки ляснув, наче батіг. — У цій школі учні виконують вказівки вчителя. Сіла за рояль. Негайно.
Тиша стала мертвою. Ніхто не смів навіть поворухнутися. Ірина Миколаївна була переконана: зараз ця жалюгідна дівчинка сяде на шкіряну банкетку, незграбно натисне кілька клавіш, зганьбиться перед усією елітою гімназії і нарешті зрозуміє своє місце в цьому житті — внизу харчового ланцюга.
Соломія стояла нерухомо. Секунди здавалися годинами.
А потім дівчинка зробила глибокий, судомний вдих. Її погляд раптом втратив розгубленість. Вона повільно, мов у трансі, підійшла до концертного «Стейнвею» і сіла на чорну банкетку. На тлі масивного блискучого рояля вона здавалася ще меншою і більш крихкою, а її зношені кросівки ледь діставали до важких латунних педалей.
— Чекаємо з нетерпінням, люба, — знущально простягнула Ірина Миколаївна, склавши руки на грудях.