Він більше не сутулився, ховаючись від дощу, і не кульгав. Він стояв із бездоганно рівною, напруженою спиною, одягнений в ідеальну парадну військову форму. Чисто поголений, зосереджений, із ясним і гострим поглядом. Позаду нього, біля її розхитаного дерев’яного паркану, тихо і потужно гули двигунами два масивні чорні позашляховики. А поруч із самим Іллею стояли ще двоє чоловіків у формі — один із шевронами головного сержанта, інший з погонами майора.
— Добрий вечір, Оксано, — вимовив Ілля. Його голос звучав м’яко, але напрочуд упевнено, заповнюючи собою весь простір.
У жінки миттєво перехопило дихання. Руки самі собою безсило опустилися вздовж тіла.
— Ілля?.. — тільки й змогла видихнути вона, не вірячи власним очам.
Він ледь, з глибокою повагою, кивнув і простягнув їй щільний білий конверт. Він не був об’ємним, але здався Оксані в цю секунду неймовірно важким.
— Це треба було зробити вже давно, — тихо сказав він, дивлячись їй просто в очі. — Але знайте: це лише початок.
Оксана стояла на порозі, ніби прикипівши до старих дерев’яних дощок ґанку. Однією рукою вона все ще судомно стискала край кухонного фартуха, а іншою механічно, наче уві сні, прийняла простягнутий конверт. Її розгублений, широко розплющений погляд метався від обличчя Іллі до двох статечних військових, що завмерли поруч.
Жовтувате, тьмяне світло вуличного ліхтаря м’яко вихоплювало з темряви риси Воронова, підкреслюючи його глибокий шрам, але зараз він абсолютно не здавався жертвою обставин. Цього вечора не було ані пронизливого львівського дощу, ані важкої кульгавості, ані наскрізь мокрої, брудної куртки. Від чоловіка віяло неймовірною внутрішньою силою, спокоєм та непохитністю гранітної скелі.
— Що це? — ледь чутно прошепотіла вона, не наважуючись опустити очі на папір.
Ілля зробив пів кроку ближче. Його постава більше не видавала того пекельного, виснажливого болю, який він старанно ховав кілька тижнів тому.
— Це те, про що ви ніколи не просили. Але те, на що ви абсолютно заслуговуєте по праву.
Він ледь повернув голову вбік.
— Майоре.
Вищий із двох офіцерів ступив на освітлений ґанок, зняв формений головний убір і з глибокою повагою простягнув їй міцну руку.
— Пані Оксано. Я майор Роман Степовий. Представляю командування нашої бригади та Управління цивільно-військового співробітництва.
Оксана кілька разів швидко закліпала, намагаючись осягнути вагу цих слів.
— Я… я зовсім нічого не розумію. До чого тут командування?
— Ми б хотіли зайти до вас на кілька хвилин, — ввічливо, але з ледь помітною військовою твердістю, що не терпить відмов, сказав майор. — Якщо ви, звісно, дозволите.
Саме тієї миті з-за рогу темного коридору несміливо визирнула Марійка. Дівчинка стояла босоніж на прохолодному лінолеумі, міцно притискаючи до грудей свого плюшевого зайця, і з цікавістю розглядала несподіваних гостей. Оксана інстинктивно обернулася, намагаючись затулити доньку собою:
— Сонечко, повертайся в кімнату. Усе добре, це просто мамині знайомі.
Але суворий майор Степовий раптом тепло, по-батьківськи всміхнувся, і його жорсткі риси обличчя вмить пом’якшали. Він легко присів навпочіпки, щоб опинитися на одному рівні з дитиною:
— Привіт. Мене звати Роман. А ти, мабуть, Марійка? Мені про тебе розповідали.
Дівчинка невпевнено, але з цікавістю кивнула, ховаючись за мамину ногу.
Ілля теж опустився на одне коліно, так само повільно й обережно, як і його командир.
— Ми справжні військові, Марійко, — тихо вимовив він, дивлячись дівчинці просто в очі. — Але сьогодні ми приїхали сюди не на службове завдання. Ми тут, щоб сказати одне дуже важливе «дякую» твоїй мамі.
— А за що? — тоненьким, кришталевим голосочком запитала донька.
Ілля підвів погляд на Оксану. У його очах відбивалося світло ліхтаря.
— За те, що коли всі інші машини поспішали у своїх справах… вона побачила людину, яку варто було врятувати від темряви.
Через десять хвилин вони всі сиділи за невеликим кухонним столом, накритим тією ж самою картатою скатертиною. Оксана, Ілля, майор Степовий і головний сержант, якого представили як Микола Тарасюк. Марійку, пообіцявши їй завтра вранці подвійну порцію шоколадних млинців, лагідно відправили домальовувати розмальовку в спальню.
Той самий білий конверт так і лежав невідкритим перед Оксаною. Першим тишу порушив Ілля. Він поклав важкі, мозолясті долоні на стіл і міцно зчепив пальці.
— Тієї ночі, коли ви зупинилися на трасі біля Брюховичів, я перебував у критичному стані, — почав він, ретельно, наче сапер, добираючи кожне слово. — Набагато гіршому, ніж показував вам зовні. Мене щойно виписали з реабілітаційного центру. Не тому, що я повністю одужав чи відновився. А тому, що там банально закінчилися вільні ліжка для набагато важчих хлопців. Мої папери згоріли під час евакуації з-під шаленого обстрілу. Я опинився на вулиці без військового квитка, без грошей і без найменшого розуміння, що робити далі. Я брів пішки в бік Жовкви, бо там колись давно жив мій старий побратим. Я навіть не знав, чи він досі там мешкає.
Губи Оксани розімкнулися, але вона не змогла вимовити й звуку. Її горло здавив спазм.