Барс знову присунувся ближче, притулившись теплим боком до ноги Олени з якоюось мовчазною, непохитною відданістю. Жінка опустила очі на пса і відчула, як у грудях ворухнулося щось, чого вона не відчувала вже дуже давно. Втіха. Відчуття рідного плеча. Та сама надійна, беззаперечна присутність, яка колись супроводжувала її на розбитих дорогах Сходу та в імпровізованих стабілізаційних пунктах, куди поранених привозили швидше, ніж медики встигали міняти рукавички.
Олена на мить заплющила очі, випускаючи з легень важке, тремтяче повітря.
— Я не була піхотою, — тихо, майже пошепки сказала вона. — Я взагалі не мала бути на самій лінії зіткнення.
Ветеран не перебивав. Він був ідеальним слухачем.
— Я була бойовим медиком, — продовжила вона, і її голос тепер звучав ніби здалеку, прив’язаний до іншого часу та простору. — Мене прикомандирували до підрозділу ССО як групу швидкого реагування для екстреної евакуації.
Ці кілька слів, здавалося, вразили навіть тих, хто чув лише уривки розмови. Далекобійники біля вікна остаточно покинули спроби вдавати байдужість і тепер відкрито дивилися на них. Але Олена нічого цього не помічала. Її свідомість була десь далеко за стінами цього мирного закладу.
— Ми залітали туди, де все йшло шкереберть, — тихо пояснювала вона. — Коли когось “трьохсотили”, коли ситуація ставала критичною…
Максим повільно кивнув.
— Позивний? — обережно запитав він.
Олена завагалася на мить.
— Янгол.
Вираз обличчя ветерана змінився миттєво. Це не було драматично, але людина, яка вміє спостерігати, помітила б цей зсув. Він знову ледь подався вперед, вдивляючись у її риси, ніби щойно останній елемент складного механізму зійшовся з характерним клацанням.
— Янгол, — повторив він собі під ніс.
Це ім’я ворухнуло спогад, похований глибоко під роками незліченних бойових операцій. Медик, яка витягувала поранених спеців із таких ситуацій, де вижити було статистично неможливо. Дівчина, яка залишилася на позиції під час одного з найжорстокіших обстрілів, які коли-небудь переживав його підрозділ.
Максим повільно видихнув через ніс.
— Я чув цей позивний в ефірі. Тільки один раз, — тихо промовив він.
В очах Олени спалахнув щирий подив. Вона подивилася на нього так уважно, як мандрівник вдивляється в карту, раптом знаходячи знайомий орієнтир.
— Де? — спитала вона.
Максим поклав руку на тактичну шлейку Барса і зустрівся з нею прямим поглядом.
— Промзона, — сказав він.
Це слово впало між ними, як важкий камінь у чорну воду.
І Олена відчула, як її накриває спогадами з такою силою, що вона не в змозі цьому пручатися.