Олена притиснула вільну руку до грудей.
— Ви хочете сказати… що наша угода недійсна?
— Я хочу сказати, — повільно відповіла я, — що вам терміново потрібен дуже хороший незалежний адвокат.
Мій батько зробив ще один крок назустріч. Його голос тремтів від гримучої суміші гніву та паніки.
— Марино, не роби цього. Ми ж сім’я! Не руйнуй усе!
— Сім’я? — гірко усміхнулася я. — Тебе це не зупинило. Поняття «сім’я» кудись зникло, коли тобі знадобилися швидкі гроші, щоб врятувати свого улюбленого синочка.
— Це було заради твого брата! Йому загрожувала небезпека! — відчайдушно крикнув він.
— А як щодо мене? — тихо запитала я, дивлячись йому прямо в очі. — Коли саме я перестала бути твоєю дитиною? Коли я стала просто витратним матеріалом?
Уперше з того моменту, як я ступила на цей ґанок, він не знайшов що відповісти. Він просто дивився на мене широко відкритими очима.
Олена нарешті порушила тишу.
— Що нам тепер робити?
— Ви, — я вказала на неї, — сьогодні ж знаходите адвоката. І розповідаєте йому абсолютно все. І з цієї секунди припиняєте будь-яке спілкування з моїм батьком чи його другом Валерієм поза офіційними каналами. Бо чим глибше ви дозволите їм втягнути себе в ці розбірки, тим гіршими будуть наслідки для вас.
Вона повільно кивнула, вчепившись у свою чашку так, ніби це був єдиний твердий предмет у світі, що стрімко розвалювався на шматки.
Батько тремтячим пальцем вказав на мене.
— Ти все руйнуєш…
Я похитала головою.
— Ні. Це ти все зруйнував у ту мить, коли вирішив, що моя служба і моя відсутність — це зручна можливість обікрасти мене, а не привід для поваги.
Денис пробурмотів щось про мою «армійську параною», але я ледь звернула на це увагу. Я вже спускалася сходами ґанку, знову закидаючи важкий баул на плече. Мої берці ритмічно хрустіли по гравію. Повітря здавалося гострим, але воно прояснило мій розум. Я впевнено йшла до воріт.
— Куди ти йдеш?! — крикнув мені в спину батько.
— Додому, — не обертаючись, кинула я.
— У тебе більше немає дому! — істерично гаркнув Денис.
Я зупинилася, повільно повернулася до них і подивилася на їхні темні силуети на тлі світла від ґанку.
— Це лише те, що ви собі надумали, — тихо, але чітко промовила я.
І тоді, вперше після приземлення в Борисполі, я відчула справжній, глибокий спокій. Бо правда полягала в тому, що вони навіть не уявляли, яку прірву розкопали під власними ногами. Вони не мали жодного уявлення, що принесуть їм наступні кілька днів. Я не збиралася лякати їх деталями. Страх найкраще розростається там, де залишається невідомість.
Я не спала тієї ночі. Я зняла кімнату в дешевому придорожньому мотелі десь на Окружній дорозі, з тих, де за вікном гуде неонова вивіска шиномонтажу, а старий кондиціонер торохтить гучніше, ніж фури на трасі. Я кинула свій баул на хисткий стілець, сіла на край скрипучого ліжка і подивилася на телефон. Номер мого батька висвітився на екрані тричі поспіль, перш ніж я просто перевернула апарат екраном донизу і дозволила йому дзвонити в порожнечу. Я не була готова з ним говорити. Не тоді, коли в грудях усе ще палило вогнем, а пульс підскакував щоразу, коли я прокручувала в голові сцену на ґанку.
Я згадувала шоковане обличчя Олени. Згадувала провину Дениса, жалюгідно замасковану під зухвалість. І свого батька — його гнів, його безглузді виправдання, його впевненість у тому, що він вчинив так «заради сім’ї». Люди обожнюють використовувати слово «сім’я», коли їм щось від вас потрібно. Але напрочуд рідко згадують його, коли допомога потрібна вам.
У номері пахло дешевим лимонним засобом для миття підлоги та застарілим тютюновим димом. Я прийняла душ, намагаючись змити з себе не лише пил Конго, а й бруд цього дня. Але навіть коли гаряча вода змінилася крижаною, важкість на душі не зникла.
Тож я повернулася до кімнати, ввімкнула тьмяну настільну лампу і дістала з рюкзака товсту пластикову папку, яку збирала по крупинках ще перебуваючи на базі. Час було готуватися до наступного кроку.