Він ненавидів Коваля. Уся їхня рота його терпіти не могла. Цей чоловік був із тієї породи командирів, які плутають жорстокість із силою, які готові з гівном змішати молодого солдата за нечищені берці, але завжди уникають відповідальності за власні провали.
Проте зараз погляд Тараса був прикутий не до сержанта. Уся його увага була сфокусована на жінці в сірій флісці.
У ній було щось знайоме. Щось таке, що змусило спину Бондаря покритися холодним потом, хоча він ніяк не міг скласти пазл до купи. Він примружився, намагаючись пробитися крізь туман спогадів. Він точно її бачив. Сто відсотків. Але не тут, не в цій їдальні, і точно не в такому одязі.
Її густа коса трохи збивала з пантелику. У його пам’яті ця жінка мала інший вигляд — волосся було гладко зачесане і заховане під формений кашкет. Але цей профіль було неможливо переплутати ні з ким. Те, як вона тримала підборіддя. Специфічний кут її щелепи. І ця абсолютна, монолітна нерухомість — спокій людини, яка роками тренувалася не виказувати жодних емоцій під шаленим стресом.
Тарас повільно поклав виделку на піднос. Апетит зник миттєво. Він відкинувся на спинку стільця, невідривно вивчаючи жінку. Де ж він її бачив?
Його товариш, молодший сержант Кирило Павленко, який сидів навпроти, одразу помітив різку зміну в поведінці друга.
— Тарік, ти чого? — запитав Кирило, прослідкувавши за його поглядом. — Виглядаєш так, ніби привида побачив. Це через Коваля і ту цивільну? Та забий. Серж знову дорвався до влади. Кажуть, вона взагалі не мала права сюди заходити. Зараз він точно викличе ВСП.
Тарас ледь чув його. Його мозок працював на максимальних обертах.
«Зап’ястя…» — раптом промайнуло в його голові.
Його погляд різко опустився на праву руку жінки. Вона носила простий чорний браслет. Це не була жіноча прикраса. Це був браслет пам’яті, сплетений із паракорду, з потертим металевим жетоном посередині, краї якого вже відполірувалися до блиску від постійного контакту зі шкірою та одягом. Такі речі військові носять на честь своїх загиблих побратимів. Їх ніколи не знімають. Вони стають частиною тіла, так само як і жетон на шиї.
У Тараса перехопило подих. Він різко подався вперед.
Цей потертий браслет, у поєднанні з її ідеальною виправкою, спокоєм під тиском і тим, як вона без краплі страху протистояла величезному сержанту, миттєво клацнув у його свідомості, наче ключ у замку.
— Боже мій… — прошепотів Бондар.
— Що? — не зрозумів Кирило. — Що таке?
Тарас не відповів. Натомість він повернув голову до стіни біля головного входу. Там висів великий стенд із фотографіями командування навчального центру. З їхнього столика лиц на фотографіях було не розгледіти, але Тарасу це було й не потрібно.
Він згадав орієнтаційний брифінг, який проводили для всього особового складу три дні тому. Нудну презентацію в актовому залі про історію створення частини, нові правила та оновлену структуру командування. Тоді половина солдатів просто спали з відкритими очима.
Але Тарас запам’ятав один слайд. Фотографію жінки в парадній формі. Ідеальна виправка, планки нагород на грудях. І ромб на погоні.
Та сама лінія щелепи. Ті самі льодяні очі. Та сама постава.
Бригадний генерал Марина Ткачук. Нова заступниця начальника Об’єднаного центру. Жінка, яку спеціально перевели сюди з бойової бригади, щоб навести залізну дисципліну на базі. Вона прибула лише тиждень тому, і більшість солдатів бачили її виключно на паперах або на тому самому стенді.
— Твою ж матір… — видихнув Тарас, повністю забувши про свій обід.
Кирило штовхнув його ногою під столом:
— Тарік, ти мене лякаєш! Що відбувається?
— Браслет… — гарячково прошепотів Тарас. — Подивись на браслет на її руці.
Кирило примружився.
— Ну, пам’ятний браслет. І що? Половина бази такі носить. Це ще нічого не означає…
— Це не просто браслет! — перебив його Тарас, уже схоплюючись зі стільця.
Його рух був настільки різким, що він випадково зачепив свій піднос. Пластик гучно вдарився об стіл, привернувши увагу кількох сусідів, але Бондареві було байдуже. Він уже розвертався до виходу, прораховуючи в голові всі можливі наслідки того, свідками чого вони стали.
— Ти куди підірвався?! — Кирило схопив його за рукав.
— Мені треба терміново подзвонити, — голос Тараса тремтів від адреналіну. — Якщо це та, про кого я думаю… Якщо Коваль зараз зробить те, що збирається… Він щойно вчинив кар’єрне самогубство. Його служба закінчиться прямо тут, на цій кахлі. І я не збираюся стояти поруч, коли в нього вдарить блискавка!
Те, що Тарас Бондар збирався зробити в наступну хвилину, змінить усе. Але там, біля лінії роздачі, головний сержант Коваль продовжував із насолодою копати собі могилу.