— Я збираюся взяти свій обід, — сказала вона. Її голос раптом став ще глибшим і заповнив собою весь простір, ніби невидима ударна хвиля. — А ви. Зараз. Відійдете. Вбік.
Слова були ті самі, але подача кардинально змінилася. Та влада, яка раніше лише ледь прослизала в її тоні, тепер обрушилася на сержанта всією своєю вагою. Це був справжній командирський голос. Голос людини, яка звикла віддавати накази там, де від їх миттєвого виконання залежать людські життя.
Коваль кліпнув очима. На якусь долю секунди його самовпевненість дала тріщину. Але гіпертрофована гордість не дозволила йому здати назад. Тільки не зараз. Тільки не на очах у сотні підлеглих.
— Ну все, — просичав він, і його голос здригнувся від люті. — Ти тільки-но здійснила кілька правопорушень. Ти чинила фізичний опір, ти відмовилася виконувати прямий наказ. З тобою закінчено.
Його руки тремтіли, коли він потягнувся до рації на поясі і натиснув кнопку передачі.
Але він не знав, що просто в цю секунду, знадвору їдальні, вже відбувався телефонний дзвінок, який мав назавжди знищити кар’єру головного сержанта Артема Коваля.
Тарас Бондар вилетів через подвійні двері їдальні на яскраве осіннє сонце. Прохолодне повітря вдарило йому в обличчя, але його руки вже ходором ходили, поки він гарячково намагався розблокувати екран свого смартфона. Пальці пітніли і ковзали по склу. Йому знадобилося три спроби, щоб набрати правильний номер.
Черговий по навчальному батальйону відповів після другого гудка. Це був голос людини, яка звикла реагувати на надзвичайні ситуації.
— Черговий по батальйону, сержант Петренко слухає. Що у вас?
— Пане сержанте, це старший солдат Бондар, третя десантна рота! — Тарас говорив швидко, слова налітали одне на одне. — Вам треба терміново викликати головного майстер-сержанта батальйону в головну їдальню! Негайно! Без зволікань!
— Воу, воу, пригальмуй, Бондар, — голос Петренка миттєво став напруженим. — Що трапилося? Пожежа? Хтось отримав травму?
— Це не медична ситуація, сержанте! — Тарас нервово намотував кола по бетону біля входу, жестикулюючи вільною рукою. — Але все дуже погано. Наш головний сержант Коваль просто зараз фізично кидається на жінку в черзі за їжею. Він погрожує їй. Він уже викликає патруль ВСП. І… і…
Тарас зробив глибокий вдих.
— І я майже на сто відсотків упевнений, що жінка, на яку він бикує — це бригадний генерал Ткачук.
На іншому кінці лінії запанувала мертва тиша. Та глибока, важка тиша, в якій чути лише легке гудіння електроніки та далекий шум військової бази, яка продовжує жити своїм життям, ще не знаючи, що щойно вибухнула бомба.
— Повтори, що ти сказав, солдате, — дуже повільно і чітко промовив Петренко. — Генерал… Ткачук?
— Бригадний генерал Марина Ткачук, — гарячково підтвердив Тарас, притискаючи телефон до вуха так, що аж пластик тріщав. — Наша нова заступниця начальника центру. Я зараз дивлюся на неї через скляні двері. Вона стоїть у черзі по стійці «вільно». На ній цивільний одяг, сіра фліска і тактичні штани. Але це точно вона! Я бачив її на орієнтаційному брифінгу! У неї на руці такий самий браслет пам’яті, як на фото! Сержанте, вам треба прислати сюди командування просто зараз!
Знову тиша. Ще довша, ніж попереднього разу.
— Бондар, я зараз це перевірю, — голос Петренка став крижаним, у ньому бриніла контрольована тривога. — Але якщо ти помиляєшся… Якщо ти зараз зводиш наклеп на головного сержанта роти через якусь схожу цивільну, тобі кінець. Ти розумієш?
— Я розумію, сержанте! Але я дивлюся прямо на неї! Вона не зрушила ні на сантиметр, поки Коваль б’ється в істериці і махає руками. Якщо я правий, то це зараз перетвориться на гігантську проблему для всього батальйону!
З телефону почувся різкий скрегіт стільця по підлозі, шелест якихось паперів і швидке клацання по клавіатурі.
— Чекай на лінії, — кинув Петренко. — Я відкриваю розклад керівництва… хвилину… Так… О, твою ж матір…
Серце Тараса калатало десь у горлі.
— Згідно з графіком, — голос Петренка зірвався, — генерал Ткачук сьогодні зранку здійснювала особистий марш-кидок по зовнішньому периметру полігону. І тут є примітка, що вона планувала пообідати в головній їдальні разом з особовим складом. Час прибуття — приблизно 13:45. Зараз 13:58.
— Це вона! — з полегшенням і жахом одночасно видихнув Тарас. — Я не божевільний! Це точно вона!
— Слухай сюди, — голос Петренка повернув собі професійну жорсткість, хоча в ньому відчувався легкий тремор. — Я негайно доповідаю командиру батальйону і головному майстер-сержанту. Це… це просто піздець. Будь на лінії. Не втручайся. Не підходь до них. Просто стій і доповідай мені, що відбувається.
— Плюс, сержанте, зрозумів, — відповів Тарас.
Він тримав телефон біля вуха і знову подивився крізь скляні двері всередину. Там, біля лінії роздачі, Коваль із багряним обличчям стискав у руці рацію. А жінка в сірій флісці стояла абсолютно нерухомо, чекаючи.
І поки вони стояли там, десь у глибині штабу батальйону вже запустився ланцюговий механізм, який мав безповоротно змінити долю всіх учасників цього конфлікту.