Петренко вже хапав телефонну слухавку, його пальці літали по кнопках внутрішнього зв’язку. Перший дзвінок — командиру батальйону, підполковнику Максиму Шевченку. Другий — головному майстер-сержанту Григорію Морозу. Третій — у штаб управління базою.
На всі дзвінки пішло менше трьох хвилин. Щойно Петренко поклав слухавку востаннє, на базі запустився ланцюг подій, який падав, мов кісточки доміно в уповільненій зйомці.
У своєму кабінеті підполковник Шевченко саме проводив нараду з начальником логістики, коли двері відчинилися без стуку. На порозі стояв його ад’ютант, блідий як стіна. Одне це порушення субординації дало Шевченку зрозуміти: сталося щось страшне.
— Пане підполковнику, терміновий дзвінок від чергового. Код червоний, — випалив ад’ютант.
Шевченко перервав нараду і підняв слухавку. Поки Петренко швидко доповідав ситуацію, вираз обличчя командира змінився від легкого роздратування до шоку, а потім — до холодної, сфокусованої тривоги.
— Де вона зараз? В їдальні? — різко запитав Шевченко. — Передайте майстер-сержанту Морозу, щоб був там за дві хвилини. Я вже виїжджаю. І Петренко… передай на КПП ВСП — якщо надійде виклик з їдальні, патруль не відправляти до мого особистого розпорядження. Ми мусимо локалізувати цей вибух.
Головний майстер-сержант батальйону Григорій Мороз отримав дзвінок майже одночасно. Мороз був легендою навчального центру. За його плечима було двадцять п’ять років служби, дві ротації в найгарячіші точки ще з часів АТО, поранення і непохитний авторитет. Він був тим самим жорстким, але справедливим “батею”, якого молоді бійці боялися до тремтіння в колінах, але поважали понад усе.
Він вислухав доповідь Петренка зі своїм фірмовим крижаним спокоєм. Але всередині його мозок прораховував наслідки зі швидкістю тактичного комп’ютера. Це була катастрофа. І для Коваля вона мала стати фатальною.
— Я в дорозі, — коротко відрізав Мороз. — Перехопити будь-який патруль, якщо Коваль їх усе-таки викличе. Це внутрішня проблема, і я розберуся з нею особисто.
Мороз кинув слухавку, схопив зі столу свій формений берет і вийшов з кабінету широким, важким кроком. Він нікому нічого не пояснював. В армії всі знають: якщо головний майстер-сержант батальйону рухається з такою швидкістю і з таким виразом обличчя — краще просто притиснутися до стіни і не ставати в нього на шляху.
Підполковник Шевченко прибув до їдальні першим. Його службовий позашляховик різко загальмував біля головного входу, шини верескнули по асфальту. Він улетів у двері з тією рішучістю, яка притаманна людям, що звикли брати відповідальність на себе. За ним поспішав черговий капітан.
Те, що вони побачили всередині, вражало.
Величезна їдальня завмерла. Сотні солдатів ніби скам’яніли. А біля лінії роздачі стояла жінка в сірій флісці з ідеальною поставою, поруч із якою височів головний сержант Коваль. Він мав такий вигляд, ніби щойно побачив, як розверзається земля і звідти вилазять демони.
— Що тут відбувається?! — голос підполковника Шевченка розрізав тишу, мов удар батога.
На мить ніхто не відповів. Коваль різко смикнувся, намагаючись стати струнко. Його рухи були зламаними, дерев’яними, а очі бігали.
— Пане підполковнику… я просто… — прохрипів Коваль.
Але перш ніж він встиг закінчити фразу, у дверях матеріалізувався головний майстер-сержант Мороз. Він з’явився, наче ангел помсти, його обличчя перекосила така контрольована лють, що в повітрі запахло озоном. За ним увійшли ще двоє офіцерів зі штабу.
Присутність такої кількості вищого керівництва подіяла миттєво.
— Струнко! — пролунало над залом.
Усі військові, які стояли, витягнулися по швах. Усі, хто сидів за столами, обережно поклали прибори, вирівняли спини і завмерли. Це була автоматична рефлекторна реакція на появу командування.
Мороз попрямував просто до Коваля. Його очі палали вогнем.
— Відійти від лінії роздачі, — скомандував Мороз тоном, що не терпів жодних заперечень. — Зараз же.
Коваль відскочив убік із відчайдушною швидкістю людини, яка нарешті усвідомила глибину тієї прірви, в яку щойно зірвалася. Його погляд метушився між офіцерами, що заповнили простір.
Підполковник Шевченко підійшов до жінки в сірій флісці стриманим, вивіреним кроком. Кілька секунд він просто дивився на неї, підтверджуючи те, що йому доповіли. Темна коса, вольове обличчя, потертий браслет пам’яті на правому зап’ясті. І цей неймовірний спокій людини, яка просто чекала, поки хтось із керівництва прийде і наведе порядок.
— Пані бригадний генерал, — вимовив Шевченко. Його голос миттєво змінився з командного рику на глибоко шанобливий тон. — Дозвольте принести вам наші найщиріші вибачення за те, що тут сьогодні відбулося. Ця ситуація абсолютно неприпустима.
Жінка ледь помітно кивнула, приймаючи його вибачення з тією грацією, яка, здавалося, заповнила собою всю залу.
— Пане підполковнику, — відповіла вона спокійно. — Гадаю, нам варто пройти до вашого кабінету і обговорити цей інцидент у більш приватній обстановці. Але перш ніж ми це зробимо, мені здається, що ваш майстер-сержант має про щось поговорити з сержантом Ковалем.
Почувши це, Григорій Мороз розвернувся до Коваля. Він дивився на нього з прицільною уважністю хижака, що заганяє здобич.
— Головний сержант Коваль, — сказав Мороз, і його тихий, низький голос пролунав гучніше за будь-який крик. — Від цього моменту ви усунуті від виконання своїх службових обов’язків. Ви здасте зброю. Завтра о дев’ятій нуль-нуль ви стоятимете під дверима мого кабінету з детальним письмовим рапортом про кожну секунду того, що тут сталося. І зарубайте собі на носі: ваша кар’єра в Збройних Силах України зараз балансує на лезі ножа.
Коваль був білим як крейда. Його тіло било велике тремтіння. Справжня розплата тільки починалася.