А потім вони просто розвернулися і побігли. За кілька секунд сірі силуети повністю розчинилися між стовбурами дерев, ніби їх тут ніколи й не було.
Дарина залишилася стояти на узбіччі сама. З неба знову почав сипати дрібний сніг. Вона підійшла до білого хреста і, як завжди, поклала біля його підніжжя свіжі соняшники. Але цього року поруч із квітами з’явилося дещо нове: невелика дерев’яна фігурка трьох вовків, яку Дарина незграбно, але з великою любов’ю вирізьбила звичайним ножем під час довгих, самотніх вечорів біля буржуйки в Горганах. Вона поклала її просто на квіти Матвійка.
Коли вона йшла назад до машини, вітер приніс із лісу знайомий звук. Виття. Тепер воно звучало набагато далі, але було абсолютно чітким. Три голоси. Вони ніби говорили їй, що з ними все гаразд. Вони прощалися.
Дарина сіла в позашляховик і повернула ключ запалювання. Вперше за чотири роки, проїжджаючи повз 114-й кілометр, вона не відчула всепоглинаючого, паралізуючого болю. На його місці з’явилося щось зовсім інше — щось надзвичайно крихке, нове і навіть трохи лякаюче. Вона відчула спокій.
Вона не поїхала до Львова одразу. Замість цього Дарина зупинилася біля першої ж придорожньої заправки, купила каву і просиділа в машині кілька годин, дивлячись на засніжену трасу. Якби тут був мобільний зв’язок, вона б обов’язково зателефонувала Оксані, щоб запитати, як усе пройшло. Але їй було добре сидіти ось так, у тиші, обіймаючи привидів своїх вовків і світлий спогад про свого сина.
Те, що відбулося далі, стало початком її справжнього воскресіння. Повернувшись до своєї львівської квартири, Дарина повільно підійшла до дверей дитячої кімнати. Вперше за всі ці нестерпні чотири роки вона поклала руку на ручку і натиснула. Двері тихо відчинилися. Запах вдарив миттєво — аромат старих фломастерів, дитячого шампуню з ароматом яблука і пилу.
Вона сіла на край маленького ліжка, оточена іграшками, які Матвійко залишив тут того ранку, і заплакала. Проте цього разу її сльози були інакшими. Це не були істеричні ридання перших місяців втрати чи порожнє, механічне скиглення наступних років. Це був тихий, світлий і очищаючий плач.
Вона погладила ковдру і прошепотіла в порожнечу кімнати:
— Я завжди буду тебе любити, моє сонечко. Я завжди буду за тобі сумувати. Але я більше не можу продовжувати вмирати разом із тобою щодня. Я повинна спробувати жити далі.
Наступного ранку Дарина зателефонувала керівництву гіпермаркету і взяла відпустку за власний рахунок. А потім сіла в машину і поїхала до міського центру захисту тварин. Вона довго ходила між рядами вольєрів, де на неї гавкали десятки собак, аж поки не зупинилася біля найдальшої клітки. Там сидів старий метис лабрадора з абсолютно сивою мордою. Він не гавкав, а просто уважно і мудро дивився на неї.
— Це Боцман, — тихо сказав волонтер притулку, підійшовши ближче. — Його господар помер пару місяців тому, а родичам старий пес виявився непотрібним. Він дуже добрий, золотий хлопчик, але… самі розумієте. Всі хочуть маленьких цуценят. Скоріше за все, він доживе свій вік тут.
— Я забираю його, — без вагань відповіла Дарина.
Поява Боцмана в квартирі повернула їй життєвий ритм. Тепер вона мала заради кого прокидатися щоранку. Їй треба було готувати йому їжу, вигулювати його в парку, гладити його велику теплу голову. Комусь вона була потрібна — і це була не та критична, відчайдушна потреба вмираючих вовків, а тиха, щоденна і тепла необхідність старого собаки. Дарина знову почала бігати вранці, змушуючи себе долати біль у відвиклих легенях.
У квітні вона остаточно звільнилася з будівельного магазину. Використавши свої заощадження, Дарина оплатила річний онлайн-курс із зоології та реабілітації диких тварин. Якщо вона збиралася присвятити цьому своє подальше життя, їй були потрібні реальні знання, а не лише емоції. Вчитися було неймовірно важко: анатомія, біологія, основи ветеринарії.
Вона годинами сиділа за кухонним столом, обклавшись конспектами, поки Боцман мирно сопів у неї під ногами. Кожного разу, коли їй хотілося кинути це складне навчання, вона згадувала Руту. Якщо вовчиця змогла побороти смерть, щоб врятувати своїх дітей, то Дарина точно зможе здати іспит з фізіології тварин.
У червні в її телефоні пролунав дзвінок. Це була Оксана.
— Привіт! Просто дзвоню дізнатися, як ти, — бадьоро сказала зоологиня.
— Бувають хороші дні, бувають дуже важкі, — чесно відповіла Дарина, погладжуючи Боцмана за вухом. — Але я намагаюся будувати щось нове.
— Хочеш почути новини про наших лісових друзів? — обережно запитала Оксана.
Дарина затамувала подих.
— Так.
— Ми їх не бачили. Жодного разу, — радісно повідомила Оксана. — І це найкраща новина з усіх можливих! Це означає, що вони успішно уникають людей. Але місцеві лісники розповідали, що бачили сліди великої самки і двох молодих вовків кілометрів за п’ятдесят від місця випуску. Судячи зі слідів, вони чудово полюють. Вони процвітають, Дарино. Вони стали справжньою зграєю.
— Вони живуть… — ледь чутно прошепотіла Дарина.
— І це виключно твоя заслуга, — твердо відповіла Оксана.