— Тут на кілометри в окрузі немає жодного ангара чи ферми, синку, — сказала вона твердим, вчительським тоном, у якому не було місця для паніки. — Але заганяйте свої машини за мою хату, там є старий сінник, ще від чоловіка лишився, і велике заднє подвір’я. Машини сховаєте від граду. А самі всі до хати. Я вже йду ставити чайник.
Густі брови Явора злетіли вгору від щирого подиву. Він явно не очікував такої реакції.
— Пані, це надзвичайно добра пропозиція, і ми безмежно вдячні, але… нас тридцять здорових чоловіків. Ми брудні, мокрі, з важким залізом. Ми просто не маємо морального права отак безцеремонно ввалитися до вас у дім і натоптати.
— Можете і ввалитеся, — відрізала Олена Василівна таким тоном, яким колись заспокоювала найгаласливіших старшокласників на уроках. Це був голос, який не терпів жодних заперечень. — У мене є чотири надійні стіни і який-неякий дах, а з неба зараз почне падати справжнє каміння з водою. Давай, командире, не сперечайся, а командуй своїм хлопцям, поки ви всі не промокли до нитки і не позлягали із запаленням легень!
З пасажирського сидіння наступного пікапа миттєво вистрибнув ще один боєць. Це був зовсім молодий хлопець, років двадцяти п’яти, з живими, але тривожними очима.
— Командире, дозвольте! Може, ми все ж таки перечекаємо десь у лісопосадці, під густими кронами? — швидко промовив він, з побоюванням косячись на старенький будинок, який виглядав так, ніби міг розвалитися від одного сильного пориву вітру.
— Я почув пані вчительку, — спокійно, але вагомо перебив його Явір, піднявши руку в тактичній рукавичці. Він ще раз уважно, з глибокою повагою подивився на жінку. — Ви справді впевнені, матінко? Нас багато, і ми не з параду приїхали.
— Абсолютно впевнена. А тепер бігом, хлопці! Не змушуйте мене ставити вам двійки за поведінку! — енергійно махнула вона рукою, і в її голосі знову прослизнули ті самі командні вчительські нотки, які колись тримали в тиші цілі класи.
Військові діяли з вражаючою, відточеною до автоматизму швидкістю. Машини миттєво здали назад, звернули на подвір’я і юркнули за будинок, надійно сховавшись під старі, але ще міцні Миколині навіси. Тим часом Олена Василівна вже кинулася на свою крихітну кухню. Її мозок гачкоподібно працював, проводячи термінову ревізію всіх наявних їстівних запасів.
Тридцять дорослих, виснажених дорогою чоловіків. Господи помилуй, чим же їх усіх нагодувати? У її старенькому, гудучому морозильнику лежав чималий шмат добірної свинини, який вона берегла як зіницю ока на Різдво чи Великдень. У шафці знайшлося кілька великих пачок макаронів, відро щойно зібраних м’ясистих помідорів з городу, трохи капусти і три великі хлібини, які вона спекла тільки вчора ввечері.
Доведеться чаклувати з того, що є під рукою. Через тьмяне кухонне вікно вона бачила, як перші, важкі, мов свинець, краплі вдарили по сухій землі, здіймаючи фонтанчики пилу. За секунду почалася справжня літня злива — вода встала суцільною, непроглядною стіною, відрізаючи її дім від решти світу.
Грім вдарив прямо над просілим дахом, і кілька солдатів прожогом кинулися до її задніх дверей. Олена Василівна відчинила їх ще до того, як вони встигли постукати. Вони заходили дуже обережно, пригинаючи голови. З їхньої вицвілої форми струмками стікала вода, утворюючи калюжі на старому лінолеумі.
Ці суворі чоловіки зі зброєю були напрочуд, майже зворушливо ввічливими. Ніхто не ліз у брудних, важких берцях до кімнати. Вони мовчки, допомагаючи один одному, роззувалися на тісній веранді, акуратно ставили автомати в куток, намагаючись не подряпати стіни і не наслідити на її старих, але до блиску вимитих домотканих половиках.
— Я Олена Василівна, — сказала вона, схрестивши руки на грудях і дивлячись, як її маленька кухня та вітальня швидко наповнюються високими людьми в камуфляжі. — У ванній кімнаті є чисті рушники, кому треба обтертися. Я зараз зварю велику каструлю макаронів по-флотськи з густою м’ясною підливою і наріжу свіжий салат. Це, хлопці, все, що в мене є на таку велику ораву, тож щиро сподіваюся, що людей з особливими дієтами серед вас немає.
Командир Явір ступив уперед. З його сивої бороди густо капала дощова вода, але він навіть не звернув на це уваги.
— Олено Василівно, ви зовсім не мусите нас годувати. Ми маємо сухпайки. Ви вже й так врятували нас, пустивши під дах у такий шторм.
— Дурниці! — відмахнулася вона рушником, яким витирала стіл. — Сухпайки залишите для окопів. А гості в моєму домі завжди будуть нагодовані гарячим. Так мене вчили батьки, і так я вчила своїх учнів.
Вона рішуче підійшла до своєї старої газової плити і почала з гуркотом діставати з нижніх полиць найбільші емальовані казанки та пательні.
— У залі стоїть старий телевізор. Якщо буревій не обірве дроти, можете увімкнути новини на “Київській Панорамі”, — кинула жінка через плече. — Вбиральня по коридору і праворуч. Розташовуйтеся, відпочивайте. Ця злива буде заряджати ще кілька годин, не менше.
Олена Василівна спиною відчувала їхнє глибоке зніяковіння. Завмерши у тісній вітальні та вузькому коридорі, ці кремезні, загартовані важкими боями чоловіки поводилися напрочуд тихо, ніби боялися зайняти занадто багато місця. Наймолодші бійці перезиралися з виразом відвертого здивування. Вони звикли бачити різне: втому в очах цивільних, настороженість, іноді — прихований страх. Але таку беззастережну, домашню теплоту, коли їх приймали не як небезпечних озброєних чужинців, а як рідних онуків, вони зустрічали вкрай рідко.
До кухонного столу нерішуче підійшов той самий молодий боєць, що розмовляв із командиром на дворі. Олена Василівна мигцем глянула на його руки — широкі, мозолясті, з в’їдливим мастилом під коротко обрізаними нігтями. Руки людини, яка звикла до важкої фізичної праці. На його грудях виднівся позивний «Майстер».
— Дозвольте чимось допомогти, пані вчителько, — тихо, майже сором’язливо сказав він. — Я до початку великої війни власну будівельну бригаду тримав, ремонти під ключ робили. Але й з кухонним ножем вправлятися вмію непогано. Не хочеться просто так сидіти на шиї.
— Будівельник, кажеш? — вона тепло, з ледь помітною гіркотою посміхнулася, згадавши свого Миколу. — Тоді бери он ту макітру з помідорами, ніж, і ріж на салат. А якщо серед ваших є хтось із руками до сантехніки, то у ванній кран капає вже третій місяць. Ніяк не докличуся майстра з Вишгорода, усім не до старих бабів зараз.