Ганна Степанівна перевела погляд повз військового. Там, де ще кілька хвилин тому виднілися верхівки лісу, тепер стояла сіра, суцільна стіна води, яка невідворотно сунула прямо на них. Раптовий, оглушливий удар грому розірвав повітря з такою силою, що жалібно задзвеніли залишки скла у вікнах її веранди.
Вона знову подивилася на цих чоловіків. Вони були так далеко від своїх домівок. Брудні, засмальцьовані мастилом, обвішані важкою зброєю та напханими рюкзаками, вони мовчки й з надією дивилися на цей старенький двір.
— Тут на десятки кілометрів немає жодного ангара, синку, — твердо сказала вона, перекриваючи завивання вітру. — Але заганяйте свої машини за хату. Там є старий сінник і просторе заднє подвір’я, навіси ще міцні. А самі всі до хати. Я ставлю чайник.
Брови Кедра злетіли вгору. На його обличчі промайнув щирий подив.
— Пані Ганно, це неймовірно добра пропозиція, але нас тридцять чоловік. Ми в багнюці по самі вуха, мокрі, з залізом. Ми просто не маємо морального права отак ввалитися до вашої оселі і навести тут безлад.
— Можете і ввалитеся, — відрізала жінка тоном, який миттєво відсікав будь-які суперечки. Так вона колись розмовляла з неслухняними учнями, коли працювала в школі. — У мене є чотири стіни і дах, а з неба зараз почне падати каміння. Давай, капітане, командуй своїми, поки ви всі не промокли до нитки!
З пасажирського сидіння пікапа вискочив ще один боєць. Це був зовсім молодий хлопець, на вигляд не старший за її онука.
— Командире, може, ми краще якось під деревами пересидимо… — почав він, з острахом поглядаючи на тендітну хатину.
— Я почув господиню, — плавно, але владно перебив його Кедр. Він ще раз уважно подивився на жінку, ніби шукав у її очах сумнів. — Ви впевнені, матінко?
— Впевнена як ніколи. А тепер бігом рушайте! — махнула вона сухонькою рукою.
Військові задіяли весь свій досвід: вони працювали з вражаючою, майже механічною злагодженістю. Пікапи та вантажівки миттєво з’їхали з дороги, акуратно протиснулися у ворота і сховалися під старі дерев’яні навіси за будинком.
Тим часом Ганна Степанівна вже метушилася на своїй крихітній кухні. Її мозок гачкоподібно працював, проводячи термінову ревізію запасів. Тридцять дорослих, голодних чоловіків! Господи помилуй, чим же їх годувати? Вона відкрила старенький холодильник, який натужно гудів. У морозилці лежав великий шмат свинини — єдине м’ясо, яке вона берегла на свята або на випадок, якщо донька раптом вирішить приїхати. На поличці тулилися кілька пачок макаронів, у кутку стояло відро розкішних домашніх помідорів, трохи капусти і три хлібини, які вона спекла тільки вчора вранці. Не бенкет, але голодними вони не залишаться.
Через кухонне вікно вона побачила, як перші важкі, крижані краплі вдарили по сухій землі, здіймаючи хмарки пилу. А за секунду небо просто розверзлося. Злива стояла такою суцільною стіною, що сусіднього паркану вже не було видно.
Блискавка вдарила десь зовсім поруч, і кілька солдатів побігли до її задніх дверей. Вона розчинила їх ще до того, як вони встигли постукати. Вони заходили обережно, наче великі звірі у тісну клітку. З їхньої камуфляжної форми струмками стікала брудна вода, утворюючи калюжі на лінолеумі.
Але що вразило жінку найбільше — це їхня ввічливість. Ніхто, жоден із цих кремезних бійців, не поліз у брудних, важких берцях до кімнат. Вони мовчки, майже на пальцях, роззувалися на холодній веранді. Акуратно, щоб не подряпати стіни, складали зброю і шоломи в куток, намагаючись не наслідити на її старих, але випраних до скрипу домотканих килимках.
— У ванній, це по коридору праворуч, є чисті рушники. Беріть, кому треба обтертися, — голосно сказала Ганна Степанівна, дістаючи з шафки найбільші емальовані миски. — У залі є телевізор, якщо буревій ще не обірвав дроти на стовпах. Я зараз швиденько зварю великий казан макаронів по-флотськи з м’ясом і наріжу свіжий салат. Це все, що маю на таку велику родину, тож перебирати харчами не вийде.
Кедр ступив уперед. З його бороди вода капала прямо на розгрузку.
— Пані Ганно, ви не мусите нас годувати. Ми маємо свої сухпайки. Ви вже й так зробили для нас неймовірне.
— Дурниці! — вона суворо змахнула кухонним рушником. — Сухпайки свої будете в окопах їсти. А гості в моєму домі завжди будуть нагодовані гарячим. Так мене мати вчила, і крапка. Розташовуйтеся, хлопці, ця негода лютуватиме ще не одну годину.
Вона спиною відчувала їхнє зніяковіння. Завмерши у тісній вітальні та вузькому коридорі, ці загартовані війною чоловіки поводилися напрочуд тихо, ніби боялися зайняти занадто багато місця у її маленькому світі. Наймолодші перезиралися з виразом відвертого здивування. Вони звикли бачити різне: втому в очах цивільних, настороженість, іноді — страх. Але таку беззастережну, домашню теплоту, коли їх приймали не як чужинців зі зброєю, а як рідних синів, що повернулися з довгої дороги, вони зустрічали вкрай рідко.
До кухонного столу нерішуче підійшов той самий молодий боєць. Ганна мигцем глянула на його руки — мозолясті, міцні, з в’їдливим чорним мастилом під коротко обстриженими нігтями. Руки людини, яка звикла до важкої фізичної праці.
— Дозвольте чимось допомогти, матінко, — тихо сказав він. — Мій позивний Сокіл, а звати Максимом. Я до повномасштабної на будівництві працював, ремонти робив, але й з ножем вправлятися вмію. Не годиться нам просто сидіти, поки ви біля плити стоїте.
— Будівельник, кажеш? — її очі потеплішали. — Тоді бери, Максиме, он ту велику макітру з помідорами і ріж на салат. А якщо серед ваших є хтось із руками до сантехніки, то у ванній кран капає і гуде вже третій місяць. Ніяк не докличуся того нещасного майстра з райцентру, все обіцяє і не їде.