Вони були за сотні кілометрів від своїх домівок. Брудні, вкриті сірим пилом, із важкими рейдовими рюкзаками та зброєю, яку вони інстинктивно притискали до себе. Вони дивилися на цей старий, бідний двір з останньою надією.
— Тут на кілометри в окрузі немає жодного ангара, синку, — сказала вона твердо, і її голос не здригнувся. — Але заганяйте свої машини за хату. Там є старий сінник мого чоловіка і велике заднє подвір’я. А самі… всі до хати. Я пішла ставити чайник.
Густі брови Граніта злетіли вгору від щирого подиву.
— Пані, це надзвичайно добра пропозиція, але нас тридцять чоловік. Тридцять! Ми брудні як чорти, мокрі, з важким залізом. Ми просто не можемо отак ввалитися до вас у дім, ми вам там усе перевернемо.
— Можете. І ввалитеся, — відрізала Ганна Захарівна таким безапеляційним тоном, який не терпів жодних заперечень. — У мене, хвалити Бога, є чотири стіни і дах, а з неба зараз почне падати каміння. Давай, командире, командуй своїм хлопцям, поки не промокли до нитки!
З пасажирського сидіння пікапа швидко вискочив ще один боєць. Він був значно молодший, років двадцяти п’яти, з живими, але почервонілими від пилу очима.
— Командире, може, дійсно краще під деревами в лісосмузі пересидимо… — невпевнено почав він, дивлячись на стареньку.
— Я почув пані, Ковалю, — перебив його Граніт, піднявши руку. Він ще раз уважно, ніби скануючи душу, подивився на жінку. — Ви абсолютно впевнені, матінко?
— Впевнена. А тепер бігом до хати! — вона махнула сухою рукою і рішуче розвернулася до дверей.
Військові почали діяти з вражаючою, відпрацьованою швидкістю і злагодженістю. Важкі машини миттєво з’їхали за будинок, ховаючись під старі, ще міцні навіси Степана. А Ганна Захарівна тим часом уже метнулася на свою крихітну кухню. Її старенький мозок запрацював із шаленою швидкістю, миттєво проводячи ревізію всіх наявних запасів.
Тридцять дорослих, здорових чоловіків! Матінко Божа! У її старенькому, гудучому холодильнику лежав великий шмат домашньої тушонки, яку вона берегла на чорний день. Було кілька пачок перловки та макаронів, велике відро свіжих, щойно зірваних помідорів, трохи капусти і три великі хлібини, які вона власноруч спекла тільки вчора вранці.
Доведеться ліпити королівську вечерю з того, що є. Через кухонне вікно вона побачила, як перші, важкі мов свинець краплі вдарили по сухій землі двору. А вже за секунду небо розверзлося — почалася справжня тропічна злива, вода стояла суцільною, непроглядною стіною.
Грім вдарив прямо над просілим дахом, і кілька солдатів бігцем кинулися до її задніх дверей. Вона відчинила їх навстіж ще до того, як вони встигли постукати. Вони заходили дуже обережно, пригинаючи голови. З їхньої камуфляжної форми струмками стікала брудна вода, утворюючи на підлозі калюжі, але зараз це хвилювало стару найменше.
Вони заходили напрочуд тихо, немов зграя великих, але дуже обережних вовків, що раптом опинилися в крихкому кришталевому палаці. Жоден із цих кремезних чоловіків не поліз у брудних, налиплих глиною берцях далі порогу. Вони мовчки, майже синхронно роззувалися просто на тісній веранді, акуратно ставили свою зброю в куток, дбайливо підпираючи стволи до стіни, і ступали в шкарпетках, з усіх сил намагаючись не наслідити на старих, але до блиску вимитих домотканих половиках Ганни Захарівни.
— Я Ганна Захарівна, — голосно сказала вона, стоячи біля плити і дивлячись, як її маленька кухні та вузька вітальня стрімко наповнюються високими фігурами. — У ванній, що по коридору праворуч, є чисті рушники, кому треба обтертися після дощу. Там же є вода. Я зараз зварю великий казан кулешу з м’ясом і наріжу салат. Це все, що в мене є на таку велику ораву, тож, хлопці, сподіваюся, що вередливих серед вас немає.
Граніт ступив уперед. З його густої бороди великими краплями скрапувала вода просто на сорочку.
— Ганно Захарівно, ви зовсім не мусите нас годувати. Ви й так зробили для нас диво, пустивши під дах у таку негоду. Ми маємо сухпайки в машинах, переб’ємося.
— Дурниці які! — вона сердито махнула кухонним рушником, ніби відганяючи набридливу муху. — Сухпайки свої будете в окопах їсти! А гості в моєму домі завжди будуть нагодовані гарячим. Так мене мати вчила, і так мій покійний Степан заповів.
Вона рішуче підійшла до своєї старої газової плити і з гуркотом почала діставати з нижньої шафки найбільші баняки та сковорідки, які тільки мала.
— У залі є старий пузатий телевізор, якщо буревій не обірве дроти надворі, можете увімкнути новини, — кинула вона через плече, викладаючи на стіл великий шмат домашнього сала і банку тушонки. — Розташовуйтеся, синки. Ця поліська злива буде лити ще кілька годин, не менше. Я ці хмари знаю.