Ранок настав ясний і сліпучий, яким він буває тільки на Поліссі після сильної літньої зливи. Повітря було густим, воно неймовірно смачно пахло мокрою хвоєю, свіжим озоном і прибитим до землі пилом. Ганна Захарівна прокинулася від низького, ритмічного гудіння потужних дизельних двигунів. Вона швидко накинула свій старенький халат, пригладила неслухняне сиве волосся і дуже обережно спустилася сходами, вийшовши на ранковий ґанок.
Двір уже повністю ожив. Військові жваво вантажили своє спорядження в пікапи, які тепер виблискували чистим, вимитим дощем металом. Граніт і Коваль стояли біля першої машини, тихо про щось сперечаючись. Побачивши господиню, вони одразу припинили розмову і рушили до неї.
— Доброго ранку, матінко! — тепло сказав Граніт, знімаючи камуфляжну кепку. — Сподіваюся, ми вас не розбудили цим гуркотом. Нам час рушати далі. Ми ніколи не забудемо те, що ви для нас зробили вчора. Ви нас просто врятували від біди.
— Ой, перестаньте перебільшувати, командире, — махнула вона рукою, усміхаючись ранковому сонцю. — Нічого б страшного з вами не сталося. Ви он які міцні.
— Сталося б, — дуже серйозно відповів він, і його обличчя спохмурніло. Він дістав із нагрудної кишені складений учетверо аркуш паперу, нерівно вирваний з військового блокнота. — Ось мій особистий номер. Якщо вам будь-коли, будь-що знадобиться. Будь-що, чуєте? Ви дзвоните мені вдень чи вночі. Зрозуміли мене?
Ганна Захарівна взяла папірець. Їй стало неймовірно тепло на душі від цієї турботи, хоча вона чудово розуміла, що ніколи не наважиться турбувати цих вічно зайнятих людей своїми старечими проблемами.
— Це дуже мило з вашого боку, синку. Але зі мною все буде добре. Я завжди даю собі раду сама.
Поки вони говорили, Коваль дуже уважно, з професійним, холодним прищуром оглядав фасад будинку. Його погляд ковзав по просілому даху, по забитих фанерою вікнах на другому поверсі, по трухлявих балках веранди. Щось у його стурбованому обличчі змусило жінку напружитися. Це був погляд не просто вдячного гостя, а досвідченого будівельника, який чітко бачить приховану, смертельну загрозу.
— Пані Ганно, — обережно, підбираючи кожне слово, почав Коваль, — скажіть чесно, як довго хата в такому аварійному стані?
— Та вже кілька років, — вона ніяково відвела очі, ховаючи погляд. — Усе старіє. І люди старіють, і стіни руйнуються. Немає кому доглянути.
— Це не просто старість деревини, — прямо і жорстко сказав хлопець, показуючи рукою на стіну. — Тут дуже серйозні структурні пошкодження. Після тієї вибухової хвилі у вас пішла глибока тріщина по головній несучій стіні. Ви бачите? Дах тримається виключно на чесному слові і силі тертя. А ці трухляві сходи можуть провалитися під вами будь-якого дня, і ви поламаєте ноги. Ви просто не можете тут жити, це небезпечно для життя. Одного сильного снігопаду взимку вистачить, щоб усе це склалося, як картковий будиночок.
— Ну, я тут живу, бо іншого вибору в мене просто немає! — голос Ганни Захарівни раптом прозвучав набагато різкіше, ніж вона сама того хотіла. Їй стало нестерпно соромно за свою бідність, за свою безпорадність. Вона відвернулася. — А тепер їдьте, хлопці. Сонце вже високо піднялося, а вам ще добиратися довго. Щасливої дороги.
Граніт і Коваль багатозначно перезирнулися. Це був дуже швидкий, короткий, німий погляд двох побратимів, який старенька жінка просто не змогла розшифрувати. Командир повільно, замислено кивнув своїм власним думкам, а потім простягнув їй свою велику, мозолясту руку.
— Бережіть себе, Ганно Захарівно. І пам’ятайте: дзвоніть, якщо щось треба. Ми не жартуємо.
Вона міцно потисла його руку, щиро здивована тим, наскільки обережним і лагідним був потиск цього суворого, великого чоловіка.
— Божої опіки вам, хлопці. Повертайтеся всі живими і здоровими. Додому повертайтеся.
Вона довго стояла на своєму старому, похиленому ґанку, спираючись на поручні, і дивилася, як колона важких машин обережно виїжджає з розмитого двору. Машини повернули на розбиту асфальтову дорогу і поступово зникли за лісовим горизонтом під стихаючий гуркіт моторів. Коли пил, прибитий дощем, остаточно осів, у дворі запанувала абсолютна, майже дзвінка, самотня тиша.