— Чи залишилося хоч щось? — тихо запитала вона.
Дмитро з Катериною знову обмінялися поглядами.
— Є ще старий хутір діда Захара, — сказала Катерина, ледь стримуючи нервовий смішок. — Той, що в Закарпатті. Тато завжди казав, що він нічого не вартий. Кілька років тому приходили листи із сільради про заборгованість по податку на землю. Ми їх просто ігнорували.
— Скільки там боргу?
Дмитро звірився зі своїми записами.
— Близько ста п’ятдесяти тисяч гривень разом із пенею. Сама ділянка коштує менше, ніж цей борг. Ніхто в здоровому глузді її не купить. Вона просто стоїть там і гниє.
Марта повільно кивнула.
— Я заберу його.
Дмитро кліпнув очима.
— Забереш що?
— Хутір. Я забираю дідову землю.
Катерина подалася вперед.
— Мамо, там нічого немає! Будинок розвалюється. Там навіть води нормальної, напевно, вже немає…
— Ти сама сказала, що він мій. Мій батько залишив його мені. Не вашому фонду. Не вам. Мені.
— Він нічого не вартий, — роздратовано кинув Дмитро.
— Тоді ви не будете проти, якщо я його залишу собі.
Ніхто з них не став сперечатися. А навіщо? Вони отримали все, що мало бодай якусь цінність. Будинок у столиці, гроші, бізнес, авто. Старий хутір був просто безглуздим жартом, папірцем, що уособлював борг, який ніхто не хотів платити.
Того вечора Марта покинула дім Дмитра, маючи при собі лише сумочку, осіннє пальто та старий латунний кишеньковий годинник свого батька. Вона носила цей важкий годинник із собою з того самого дня, як Захар помер двадцять два роки тому. На його задній кришці були глибоко викарбувані чотири цифри. Вона завжди думала, що це якась пам’ятна дата.
«Бережи його, — сказав їй батько, втискаючи годинник у її долоню під час їхньої останньої зустрічі, коли йому залишалися лічені дні. — Ти зрозумієш, коли він тобі знадобиться».
Вона тоді не зрозуміла. І досі не розуміла. Але річ зберегла.
Наступні три тижні Марта провела в гостьовій кімнаті Дмитрового будинку. І вони щодня давали їй відчути, що вона там зайва. Ганна, невістка, важко зітхала щоразу, коли Марта заходила на кухню зробити собі чаю. Онукам постійно казали поводитися тихіше, бо «бабусі треба відпочивати», що в перекладі означало: «бабуся плутається під ногами». На тумбочці біля ліжка Дмитро «випадково» залишав глянцеві буклети того самого будинку для літніх людей. Усміхнені пенсіонери, штучні газони… Місця з назвами, створеними для того, щоб ти забув, що тебе просто здали в архів.
На двадцять другий день Марта зібрала валізу. Одну-єдину валізу. Усе її нинішнє життя помістилося всередині.
Вона купила квиток на нічний рейсовий автобус «Київ – Мукачево». А звідти мала дістатися до глухого гірського села Ясенове. Квиток коштував майже всі вільні гроші, що в неї залишилися, — у гаманці сиротливо лежали півтори тисячі гривень.
В автобусі пахло дешевим дизелем, пилом та втомленими людьми. Марта сиділа біля запітнілого вікна і дивилася, як вогні столичних багатоповерхівок поступово змінюються на безкрайню темряву траси, а згодом — на величні, вкриті ранковим туманом силуети Карпатських гір. Вона не плакала. Усі свої сльози вона вже виплакала в гостьовій кімнаті сина, затискаючи рота подушкою о третій ночі, щоб ніхто не почув. З цим було покінчено.
Ясенове виявилося крихітним селом, затиснутим між лісистими пагорбами. Одна центральна вулиця, старий сільмаг, відділення пошти і церква на пагорбі. Автобус висадив її біля обшарпаної заправки на в’їзді.
Вона запитала місцевого хлопця-заправника, як пройти до старого хутора Захара. Він подивився на неї так, ніби вона запитала дорогу до Атлантиди.
— Захарова ділянка? Це кілометрів шість звідси, вгору по старій ґрунтовці, — він почухав потилицю. — Туди вже років двадцять ніхто не ходить. Ви йому якась рідня?
— Я його донька, — відповіла Марта.
— Хм. Навіть не знав, що в старого була сім’я. Він завжди тримався осторонь.
Марта пішла пішки. Шість кілометрів розбитою дорогою, що вела вгору, з важкою валізою, яка постійно била по ногах. Це зайняло в неї майже дві години. Дорогою біля неї пригальмував старий «уазик». За кермом сиділа жінка в теплій куртці.
— Підвезти, пані? — гукнула вона через відкрите вікно.
— Дякую, я вже майже прийшла, — відповіла Марта.
— А куди прямуєте?
— На хутір Захара.
Брови жінки поповзли вгору.
— На ту розвалюху? Ви впевнені?
Марта твердо кивнула. Жінка знизала плечима і поїхала далі.
Коли Марта нарешті дійшла, вона зрозуміла, що хутір виглядає гірше, ніж вона пам’ятала. Набагато гірше.