Це було абсолютно ненормально. У старих закарпатських стодолах підлога завжди була земляною, зрідка — збитих з дубових дощок. Але ніхто не заливав ідеальний бетон, хіба що… хіба що хотів надійно сховати те, що знаходилося під ним.
Марта пройшлася по всій площі, методично розгортаючи сміття ногою. Ближче до північно-східного кутка вона помітила, що текстура поверхні ледь помітно змінилася. Вона стала гладшою. А коли Марта сильно тупнула ногою, звук відбився інакше. Він був глухим.
Вона опустилася на коліна і постукала кісточками пальців по холодній підлозі. Звук відлунював глибоко, як відлунює порожнеча. Під цим бетоном була кімната.
Батько власноруч залив стодолу бетоном, щоб захистити щось. Щось, що він оберігав усе своє життя. Щось, про що він ніколи нікому не розповідав.
Марта дістала з кишені кофти старий латунний годинник. Вона провела великим пальцем по чотирьох цифрах, глибоко видряпаних на задній кришці. Батько викарбував їх твердою рукою. Тепер вона почала здогадуватися, для чого вони.
Але сама вона цей бетон не проб’є. Їй потрібен інструмент.
Наступного ранку Марта пішки вирушила до найближчого великого села, де був хороший будівельний магазин «Ґазда». Продавець, молодий хлопець, здивовано кліпав очима, коли маленька, худенька жінка похилого віку попросила найважчу кувалду та сталевий клин.
— Ви щось ламати зібралися, пані? — недовірливо спитав він.
— Бетонну підлогу, — спокійно відповіла Марта.
Вона вже діставала гаманець, коли двері магазину відчинилися, і всередину зайшов кремезний чоловік із сивиною у волоссі. На ньому була вицвіла штормівка і черевики, вкриті свіжою багнюкою.
— Доброго ранку, Тарасе, — кивнув йому продавець.
Чоловік поклав на прилавок пачку саморізів і кинув погляд на покупки Марти.
— Завелика кувалда для однієї людини.
— Я впораюся, — сухо відповіла Марта.
— І яку ж хату ви зібралися валити?
Марта завагалася. — Хутір Захара. Наприкінці старого тракту.
Обличчя Тараса змінилося.
— Захарів хутір… Я не був там багато років. Ви — його донька? Марта?
Вона кивнула.
— Тарас Коваль, — він простягнув свою велику, мозолясту руку. — Я живу за два кілометри від вас. Ми з вашим батьком колись часто розмовляли, коли він спускався в село. Світлий був чоловік. Хазяйновитий.
Марта подивилася на його важкі руки, потім на кувалду. Її набридло ховатися і щось вигадувати.
— У стодолі мого батька залита бетонна підлога, — сказала вона, дивлячись Тарасові просто у вічі. — І під нею є порожнеча. Мені треба дізнатися, що там.
Тарас здивовано підняв брову.
— І ви збиралися гатити бетон десяткілограмовою кувалдою? Самі? Це пряма дорога в лікарню з грижею.
Він помовчав секунду.
— У мене в гаражі є потужний відбійний молоток із компресором. Зекономить вам тиждень життя і купу здоров’я.
— Чому ви хочете мені допомогти? — примружилася Марта.
— Бо Захар був хорошою людиною. І я не візьму з вас за це ані копійки. Завтра о сьомій ранку вас влаштує?
— Влаштує.
Тарас приїхав рівно за п’ятнадцять сьома на старенькій «Ниві» з причепом. Марта вже зварила каву в старій турці, і вони мовчки випили її на ґанку, дивлячись, як вранішній туман сповзає з гір.
Усередині стодоли Тарас одразу знайшов те місце. Він запустив генератор, надів захисні окуляри і ввімкнув відбійник. Гуркіт був страшний. Пил стояв стовпом. Марта зав’язала обличчя хусткою і заворожено дивилася, як шматки старого бетону відлітають убік.
Тарас працював методично. Через сорок хвилин долото натрапило на щось тверде. По стодолі рознісся різкий металевий брязкіт.
Тарас вимкнув інструмент. У раптовій тиші було чути лише їхнє дихання. Він опустився на коліна і голими руками розгріб сіру крихту.
Під шаром розбитого бетону блиснула тьмяна, холодна сталь. Це був масивний металевий люк, вмонтований у підлогу.
— Нічого собі… — видихнув Тарас. — Таке враження, що це військовий бункер. Ваш батько вмів ховати таємниці.
На краю люка виднівся важкий кодовий замок із чотирма поворотними дисками. Марта підійшла ближче. Її серце калатало так сильно, що віддавало у скронях. Вона дістала з кишені латунний годинник.