Вікторія Миколаївна відкрила рот, щоб швидко парирувати, але слова застрягли в горлі. Вона стиснула губи в тонку лінію.
— Можливо, — сказала вона нарешті, ретельно добираючи слова, — але я вчу їх об’єктивності. Я маю право сумніватися.
— А моя особиста відповідальність — вчити доньку довіряти цьому світу, — голос Максима став трохи твердішим. — Ваша ж робота — надихати. А не знецінювати дитячу щирість тільки тому, що вона не вписується у ваше бачення “звичайних родин”.
Останні слова пролунали тихо, але вони мали вагу бетонної плити. Полінка затамувала подих. Вона підвела очі й на секунду зустрілася поглядом з татом. Він не посміхався, але його погляд казав: «Ти не помилилася. Ти не сама».
Перш ніж Вікторія Миколаївна встигла зібратися з думками і видати чергову правильну фразу, двері класу знову відчинилися. Станіслав Едуардович, директор гімназії, стурбовано зазирнув усередину.
Це був високий чоловік років п’ятдесяти, з акуратно зачесаним волоссям і вічно метушливим виразом обличчя. Його піджак здавався трохи завеликим у плечах. Станіслав Едуардович панічно боявся конфліктів і скарг від батьків, тому завжди намагався “гасити пожежі” ще до того, як вони розгоряться.
— Якась проблема, колего? — швидко запитав він. Його очі миттєво перебігли з великого собаки на Максима і назад, оцінюючи масштаби катастрофи. — Що тут відбувається?
— Нічого страшного, — абсолютно спокійно відповів замість вчительки Максим. — Просто вирішуємо робоче питання щодо вчорашнього уроку.
Директор нервово прочистив горло, його погляд знову зупинився на чорній вівчарці.
— Шановний… пане… у нас, взагалі-то, суворо заборонено знаходитися в навчальному закладі з тваринами! Це грубе порушення санітарних норм. У дітей можуть бути алергії. Чому б нам не вийти в коридор?
Максим повільно, не роблячи різких рухів, дістав з нагрудної кишені чорну обкладинку і розкрив її, демонструючи службове посвідчення та металевий жетон.
— Він не просто тварина. Це службовий пес Державної служби надзвичайних ситуацій, — рівно промовив рятувальник. — Він перебуває тут як мій супровід. І він піде звідси лише зі мною.
Станіслав Едуардович завагався на мить, перевівши погляд з блискучого жетона на серйозне, втомлене обличчя чоловіка, а потім швидко закивав, увімкнувши свій фірмовий режим дипломата.
— Зрозумів вас. Але давайте пройдемо до мого кабінету. Нам треба все прояснити в спокійній обстановці, без зайвих свідків і не зриваючи урок математики.
Максим погодився без вагань. Коли він плавно повернувся, щоб вийти, Рей миттєво піднявся і пішов слідом, як тінь. Весь клас колективно видихнув, щойно двері зачинилися. Полінка сиділа нерухомо, але в її грудях вперше за останні два дні розлилося неймовірне тепло. Вона знала: її тато завжди тримає своє слово.
Зустріч у тісному, просякнутому запахом старих паперів і дешевої розчинної кави кабінеті директора розпочалася не з гучних криків чи взаємних звинувачень. Вона почалася з документів, які Максим акуратно, рухом фокусника, розклав на потертому столі Станіслава Едуардовича.
Максим сидів на незручному стільці для відвідувачів, але його спина залишалася прямою, як струна. Великі, вкриті дрібними шрамами та мозолями руки він спокійно поклав перед собою. Рей лежав біля його ніг, поклавши важку чорну голову на витягнуті лапи. У цій кімнатці з потрісканим лінолеумом величезний собака втілював абсолютний, непохитний спокій, що різко контрастував із нервозністю керівництва школи.
Навпроти сидів директор. Його плечі були зсутулені, ніби він намагався сховатися за стосами наказів. Він нервово постукував ковпачком дорогої ручки по стільниці. Вікторія Миколаївна сиділа поруч, поклавши руки на коліна. Зблизька та велична впевненість, яку вона так легко носила перед дев’ятирічними дітьми, почала тріщати по швах. Її очі невпинно бігали від паперів до спокійного обличчя рятувальника.
Максим посунув пластикову папку ближче до освітян. Всередині лежали копії його посвідчення ДСНС, витяг з наказу про закріплення службового собаки та міжнародний сертифікат, що підтверджував найвищу кваліфікацію Рея у пошукових операціях в умовах техногенних катастроф. Жодних ліричних відступів чи прохань — лише мокрі печатки та сухі, беззаперечні факти.
— Я не прошу до своєї доньки якогось особливого, привілейованого ставлення чи поблажок, — голос Максима був глибоким і неквапливим. — Я прошу лише об’єктивності. І елементарної поваги до її праці.
Станіслав Едуардович поправив окуляри і швидко пробіг очима європейський сертифікат Рея. Його вираз обличчя змінився — від роздратування до відвертої розгубленості.
— З документами все абсолютно гаразд, — повільно промовив директор, ніби пробуючи слова на смак. — Це серйозні папери. Ми не маємо підстав сумніватися у статусі вашої роботи, пане Ковальчук.