Тижні, що настали після того тихого, переломного вечора, нагадували ходіння по тонкому льоду, де кожен крок міг стати як порятунком, так і катастрофою. Олексій Воронов повністю занурився в новий для себе стан — стан людини, яка вчиться слухати і чути. Він відсунув справи «Глобал Інвест Груп» на другий план, делегувавши більшість повноважень заступникам. Тепер його головним пріоритетом було довести Оксані свою внутрішню трансформацію.
Вони почали проводити більше часу разом. Це не були гучні побачення чи показові жести. Вони могли просто мовчки готувати вечерю на кухні пентхауса, нарізаючи овочі під тихий джаз, або обговорювати нові книжкові видання, сидячи на різних кінцях дивана. Лід між ними повільно, але невідворотно танув. Олексій помічав, як зникає напруга в плечах Оксани, коли він заходить до кімнати, як її погляд перестає бути колючим, як іноді на її губах з’являється ледь помітна, але щира усмішка.
Проте інтуїція, яка роками допомагала Воронову виживати у жорстокому світі київського бізнесу, била на сполох. Незважаючи на очевидний прогрес, він відчував: між ними досі лежить якась невидима прірва. Оксана все ще тримала в собі таємницю. Часом, коли вона думала, що він не дивиться, її очі застилала така глибока, бездонна меланхолія, що Олексію ставало моторошно. Це був біль, який неможливо пояснити лише втратою батьківської компанії. Вона явно чекала слушного моменту, щоб завдати останнього, найболючішого удару, і він не знав, чи витримає його.
Цей момент настав одного пізнього вечора, коли Київ накрила важка, затяжна злива. Дощ несамовито лупив по панорамних вікнах їхньої квартири на Печерську, краплі стікали по склу, спотворюючи вогні нічного міста. Олексій зайшов до вітальні і побачив Оксану. Вона сиділа на підвіконні, обхопивши коліна руками, і дивилася в темряву. Її силует здавався настільки тендітним і самотнім, що у Воронова болісно стиснулося серце.
Він підійшов ближче, намагаючись не робити різких рухів. Атмосфера в кімнаті була наелектризована, як перед ударом блискавки. Невідомість більше не могла тривати. Він мусив зруйнувати цю останню стіну.
— Оксано, — його голос пролунав тихо, майже з благанням. Він зупинився за кілька кроків від неї. — Я знаю, що ти досі щось приховуєш. Я відчуваю це щоразу, коли ти дивишся на мене і раптом замикаєшся в собі. Благаю… якщо між нами залишилося ще щось невисловлене, я маю це знати. Хоч би якою страшною була ця правда.
Оксана не поворухнулася. Вона продовжувала дивитися на потоки води за вікном, і лише її прискорене дихання видавало внутрішню боротьбу. Тиша у вітальні стала нестерпною. Олексій відчував, як холодіють його пальці. Він боявся натиснути занадто сильно і зруйнувати ту крихку довіру, яку вони ледве почали вибудовувати.
Нарешті вона повільно повернула до нього голову. У її очах стояли сльози, які вона більше не намагалася приховати, а на обличчі застиг вираз такого глибокого смутку, що Олексію захотілося заплющити очі.
— Ти маєш рацію, Олексію, — її голос здригнувся, але вона швидко опанувала себе. — Є ще дещо. Те, про що я не мала сил говорити раніше. Я думала, що змушу тебе заплатити лише за смерть батька і наше зруйноване життя… але це була не єдина моя втрата.
Олексій відчув, як усередині все стискається. Його розум гарячково шукав варіанти, але жоден із них не був правильним.
— Що ти маєш на увазі? — прошепотів він, не впізнаючи власного голосу. — Що ще сталося?
Оксана опустила очі на свої руки, міцно зчеплені в замок. Вона зробила глибокий вдих, збираючи останні крихти мужності.
— Ти пам’ятаєш ті місяці, коли твій холдинг поглинав нашу компанію «Транс-Гарант»? Коли суди виносили рішення за рішенням не на нашу користь, а батькові рахунки були заморожені? — почала вона, і кожне слово падало у тишу, наче камінь. — Я казала тобі, що ти знищив мою сім’ю. Але ти знищив не лише тих, хто вже жив. Ти знищив і те життя, яке тільки мало з’явитися.
Олексій кліпнув, намагаючись осягнути сенс її слів. У голові запаморочилося.
— Я… я не розумію… — пробелькотів він, відчуваючи, як перехоплює подих.
Оксана підвела на нього очі, і по її щоках покотилися гарячі сльози.
— Я була вагітна, Олексію.
Ці три слова вдарили його сильніше, ніж куля впритул. Земля миттєво зникла з-під ніг. Олексій похитнувся і був змушений спертися рукою на спинку крісла, щоб не впасти.
— Коли мій батько помер від серцевого нападу, — продовжувала Оксана, і її голос тепер звучав глухо, розриваючись від придушених ридань, — коли на нас звалилися всі ці борги, погрози кредиторів і абсолютний, безпросвітний відчай… мій організм просто не витримав. Стрес і горе виявилися надто сильними. Я втратила маля.
Кімната навколо Воронова почала обертатися. Нудота підступила до горла. Його мозок відмовлявся сприймати цей жахливий факт. Він думав, що його провина вже досягла свого абсолютного дна, коли він дізнався про смерть її батька. Але зараз під цим дном відкрилася справжня прірва. Його агресивні бізнес-ігри, його жадоба до перемоги, його безжалісні амбіції — вони коштували життя ненародженій дитині. Життя, про яке він навіть не підозрював, розпиваючи шампанське на честь чергової успішної угоди.
— Боже мій… — тільки й зміг видихнути Олексій. Він повільно опустився на коліна перед підвіконням, де сиділа Оксана. Його руки затряслися, а з очей, вперше за багато років, полилися гіркі, пекучі сльози. — Оксано… ні… благаю, скажи, що це неправда…
— Це правда, — жорстко відповіла вона, хоча сама плакала. — Ти не знав про це, Олексію, бо тобі було абсолютно байдуже, що відбувається з тими, кого ти переїжджаєш своїм катком. Ти забрав у мене батька, а потім забрав і мою дитину. А сам жив далі, ніби нічого не сталося.
Її слова шматували його серце на шматки. Він хотів провалитися крізь землю. Жодні гроші світу, жодні благодійні фонди чи компенсації не могли повернути втрачене немовля. Він дивився на Оксану, на її заплакане обличчя, і відчував до себе таку всеосяжну огиду, якої ніколи раніше не знав.
— У мене немає слів… — Олексій схилив голову, ховаючи обличчя в долонях. Його плечі здригалися від стримуваних ридань. — Я чудовисько. Те, що я накоїв, неможливо пробачити. Я навіть не смію просити в тебе прощення. Але я клянусь своїм життям, Оксано… я б віддав усе, абсолютно все, що маю, аби тільки повернути час назад і все виправити.
Оксана довго дивилася на нього. Вона бачила перед собою не всемогутнього власника «Глобал Інвест Груп», не пихатого мажора, а повністю розбиту, розчавлену горем людину. Він усвідомив масштаб свого злочину, і цей тягар щойно розчавив його залишки egoїзму.
Тиша, що запанувала у вітальні під шум дощу, була неймовірно важкою. Оксана глибоко зітхнула, витираючи сльози тильним боком долоні. На її обличчі з’явився вираз неймовірної втоми, але водночас — якоїсь нової, тихої мудрості.
— Я не знаю, чи зможу колись пробачити тебе за це, Олексію, — сказала вона щиро і прямо. — Цей біль завжди буде зі мною. Це те, що неможливо просто забути і викреслити. Але… — вона зробила паузу, уважно дивлячись у його почервонілі від сліз очі, — я бачу твій жах. І я бачу, як ти намагаєшся змінитися зараз. Можливо… можливо, колись настане день, коли я знайду в собі сили залишити це в минулому і рухатися далі. Але це буде не сьогодні і не завтра.
Олексій підняв голову. В її словах не було обіцянки швидкого примирення, але в них не було й вироку. Це був шанс. Крихітний, ледь помітний промінь світла у непроглядній темряві його провини.
— Я буду чекати стільки, скільки потрібно, — прошепотів він, його голос переривався від хвилювання. — Я буду доводити тобі кожного дня, що я інший. Я стану людиною, якій ти зможеш довіряти. Я зроблю все, Оксано. Усе.
— Побачимо, Олексію, — тихо відповіла вона, дивлячись у темряву за вікном. — Побачимо.
Вона підвелася і повільно вийшла з кімнати. Воронов залишився сидіти на підлозі у напівтемній вітальні, слухаючи, як дощ змиває залишки його колишнього життя. Попереду був неймовірно довгий і болісний шлях, але вперше за ці місяці він точно знав, куди має йти. У його душі з’явилася надія.