Тиша поверталася на подвір’я поступово, як вода під час відливу. Назар зачинив двері і на мить притулився лобом до прохолодного дерева. Собака відійшла від порога і попрямувала назад до печі. Вона зупинилася, схиливши голову, а потім лягла біля найменшого цуценяти, оберігаючи його своїм тілом. Назар дивився, як вона ніжно торкається носом його боку. Це не було результатом дресирування. Це було дещо набагато величніше.
Наступного ранку Назар отримав повідомлення: Геннадій Дубовик офіційно подав заяву до поліції про “викрадення майна”. Документ був коротким і складеним незграбно, але він запускав бюрократичну машину. Селище Срібний Потік відреагувало на це у своїй звичній манері. Люди не робили гучних заяв. Новини передавалися поглядами в черзі біля пошти чи обривками фраз у місцевому магазині. Хтось схвально кивав Назару, хтось відводив очі. Це була тиша вибору, і Назар чудово вмів жити всередині такої тиші.
Після обіду приїхала Леся. Вона виглядала ще більш втомленою, але її руки залишалися такими ж точними. Під час чергового огляду цуценят вона раптом завмерла, роздивляючись вушко одного з малюків під світлом настільної лампи.
— Назаре, — її голос став напруженим. — Подивіться сюди.
Назар нахилився ближче. На внутрішньому боці вушної раковини цуценяти виднілася ледь помітна, бліда пляма. На перший погляд — просто бруд або синяк. Але Леся потерла це місце пальцем, і контур не зник.
— Це маркер, — тихо сказала ветеринарка, перевіряючи іншого малюка і знаходячи таку ж бліду позначку. — Тимчасове чорнило. Таким часто користуються “чорні розплідники”, щоб маркувати виводки для продажу, поки цуценята малі. Воно стирається з часом, але не повністю.
Вона випросталася, дивлячись на чоловіка.
— Само по собі це не прямий доказ. Але це тавро, якому тут не місце.
Ще один фрагмент пазла. Назар мовчки дістав телефон і зробив серію макрознімків під різними кутами освітлення. Ввечері йому зателефонувала Аліна.
— Я пішла по сліду, — швидко заговорила журналістка. — Не по офіційній заяві Дубовика, а по його старому цифровому сліду. Він був необережним в інтернеті. Знайшлися старі оголошення, видалені повідомлення з пропозиціями продажу породистих і напівпородистих собак… Ціна залежала від віку та окрасу.
Назар вийшов на ґанок, щоб набрати дров для нічної топки. Собака пішла за ним. Її хода стала легшою, тіло потроху наливалося силою завдяки хорошому харчуванню. Раптом вона зупинилася біля самого краю сходинок і підняла носа за вітром. Її вуха здригнулися. Вона не загавкала, лише обережно схопила зубами край куртки Назара і рішуче потягнула його назад, подалі від темряви двору.
Назар завмер і опустив погляд туди, куди збирався ступити. На нижній сходинці ґанку, контрастуючи з білим снігом, лежав шматок сирого м’яса. Чоловік присів навпочіпки, не наближаючись надто близько, і його ніздрі вловили нудотний, різкий запах. Тхнуло дешевим спиртом і якоюсь їдкою хімією.
Він повільно відступив назад, завів собаку в хату і зачинив двері. Усередині нього піднімалася холодна, контрольована лють. Це вже була не спроба повернути “власність”. Це було попередження. Боягузливе, підле послання в стилі Дубовика. Назар зробив фотографії отруйної приманки, зафіксував час і набрав номер капітана Панасюка.
Дії антагоніста були непрямими, але тепер з’явився мотив, і вся історія набула чітких обрисів. Панасюк порадив встановити додаткове освітлення на подвір’ї та бути вкрай обережним. Назар прийняв інформацію. Він знав, що робити далі.