Весілля відгуляли досить тихо, зважаючи на те, що Марина була вже на шостому місяці вагітності. Все пройшло гладко, без зайвого пафосу, і рівно через місяць після розпису дружина подарувала мені доньку. Лізонька народилася трохи раніше терміну, крихітною і слабкою.
Ці тридцять три сантиметри абсолютного щастя миттєво стали найважливішим сенсом мого існування. Хоча я і не відчував до законної дружини того палкого, всепоглинаючого кохання, моя донечка запалила в моїй душі абсолютно нові, небачені раніше почуття та емоції. Я годинами міг сидіти біля її ліжечка, слухаючи тихе сопіння.
Але щойно наставала глибока ніч, і світ навколо занурювався в темряву, мої демони поверталися. Я заплющував очі і знову бачив перед собою образ Лесі.
Вона приходила до мене у снах. Спочатку вона стояла в тому самому синьому платті, її очі були повні сліз та німої образи, що змушувало моє серце болісно стискатися. А потім сновидіння змінювалося. Вона поставала переді мною в залитому місячним сяйвом саду, освітлена лише м’яким срібним світлом. Її розкішне темно-русяве волосся водоспадом розсипалося по плечах, а повітря навколо ставало густим від солодкого аромату стиглих яблук та кориці.
Ці сни були настільки яскравими, настільки реалістичними, що я щоразу прокидався з шаленим серцебиттям і стійким відчуттям її фізичної присутності поруч. Але реальність була безжальною. Відкривши очі, я бачив поруч із собою в ліжку Марину.
У такі хвилини дихати ставало важко. Я чітко усвідомлював, що все могло б скластися інакше, якби тоді, в юності, я не зробив того фатального кроку назустріч чужій жінці. Це кляте “якби” мучило мене, вигризало душу, не даючи спокою ані вдень, ані вночі. Що було б, якби я зміг утримати Лесю? Ці риторичні запитання отруювали мій розум, залишаючи після себе лише гіркий присмак нерозв’язної туги та глибокого жалю за втраченими назавжди можливостями.
Час невпинно йшов уперед. Маленька Лізонька росла, робила перші кроки, вчилася говорити. Вона ставала дедалі самостійнішою і невдовзі почала часто залишатися на вихідні в бабусь. Саме тоді я почав ховатися від сім’ї. Я свідомо затримувався на роботі, брав додаткові зміни, пропадав із друзями в гаражах або барах, аби тільки не думати про домашні клопоти і не залишатися наодинці зі своїми думками.
Марина, як завжди, мовчки і терпляче чекала мене вдома. Вона не влаштовувала скандалів, не висувала претензій і не скаржилася на свою долю подругам. І мене цей мовчазний договір цілком влаштовував. Здавалося, що життя увійшло в стабільну колію.
Проте, незважаючи на цю ілюзорну стабільність, я продовжував шукати свою першу любов. І ось одного тужливого вечора, безцільно гортаючи стрічку в популярній соціальній мережі, я натрапив на її профіль.
Леся. Вона виглядала приголомшливо. Але найгіршим був її статус. Короткий напис “Знову щаслива” вдарив мене під дих. Я відчув такий пекучий напад ревнощів і розчарування, що не міг знайти собі місця.
Я довго сидів перед екраном смартфона, друкуючи і стираючи літери. Що їй написати? Як показати, що я теж не страждаю? У підсумку моя гординя взяла гору. Я написав їй велике повідомлення про те, що неймовірно щасливий у шлюбі з Мариною. Набрехав, що ми кохаємо одне одного до безтями, що наша донька Лізонька — справжній ангел, і що ми навіть серйозно плануємо другу дитину.
Але, на мій превеликий жаль, кожне слово в тому тексті було фальшивкою. У глибині душі я так і не зміг забути ні саму Лесю, ні її усмішку. Вона продовжувала переслідувати мене, незважаючи на всі мої жалюгідні спроби переконати себе та інших у тому, що я почав нове життя.
Леся прочитала моє повідомлення майже одразу. Її відповідь була короткою і холодною, мов постріл:
“Рада за вас”.
І все. Після цього настала багаторічна тиша.