Наступного ранку я поїхав до районного управління поліції. Я надів свій найкращий костюм, ретельно поголився. Я мав вигляд пристойного, законохняного громадянина, який прийшов просити захисту у своєї держави.
Слідчий виявився ситим, пухким чоловіком років тридцяти п’яти. У нього були бігаючі масляні очі, а на зап’ясті виблискував масивний швейцарський годинник — річ, яку людина на офіційній зарплаті поліцейського не могла б дозволити собі й за п’ять років жорсткої економії.
Я сів навпроти нього. Спокійно, без зайвих емоцій, по-військовому чітко виклав йому суть справи. Показав відео з Telegram. Показав фотографії страшних гематом на обличчі мого сина. Чітко назвав імена нападників та їхнього ватажка.
Слідчий слухав мене, вальяжно відкинувшись у своєму шкіряному кріслі. На його круглому обличчі грала така поблажлива, мерзенна посмішка, що мені до болю в кісточках хотілося стерти її одним точним ударом кулака. Але я тримав себе в руках.
Коли я закінчив, він витримав театральну паузу, покрутив у руках дорогу ручку і хмикнув:
— Ну, одягли хлопця в сукню. Буває. Ну, невдало пожартували хлопці. Молоді, гарячі, гормони грають. А може, вашому синочку самому сподобалося, раз він так старанно витанцьовував на камеру, га?
Він нахилився ближче до мене, дихаючи ароматом дорогої кави.
— Знаєте що, Вікторе… йшли б ви додому. Заберіть заяву від гріха подалі. Артур Завадський — це зовсім не та людина, з якою варто воювати простому пенсіонеру. Ви ж розумні люди, навіщо вам проблеми?
Я подивився йому просто в очі і тихо запитав:
— Тобто ви офіційно відмовляєтеся приймати заяву про викрадення і тортури?
Слідчий миттєво перестав усміхатися. Його очі звузилися. Він навалився грудьми на стіл, скорочуючи дистанцію. І тоді він вимовив слова, які стали останньою краплею.
— Слухай сюди, діду, — прошипів він крізь зуби. — Ти зараз мовчки встанеш і тихенько вийдеш із цього кабінету. А якщо ти спробуєш здійняти галас або підеш до журналістів… то вже завтра під час випадкового обшуку в кишені твого синочка знайдуть солідний пакетик із забороненими речовинами. “Білий порошок”, розумієш? І поїде твій Андрійко не в лікарню людей лікувати, а на зону років на сім. І повір мені, там його будуть наряджати в жіночі сукні щодня. І вже без жодних камер. Зрозумів? А тепер геть звідси!
Я повільно підвівся. Я не сказав йому жодного слова. Я просто подивився на нього тим своїм важким, холодним поглядом, від якого свого часу на допитах ламалися найжорстокіші найманці.
Слідчий на секунду зблід і рефлекторно втиснувся в крісло, але швидко взяв себе в руки. Він почувався невразливим, бо за його спиною стояла кругова порука, великі гроші та влада Завадського. А за мною, на його думку, не стояло нічого, крім старості та безсилля.
Він фатально помилявся.
Я вийшов із кабінету, акуратно зачинивши за собою двері. Пройшов довгим коридором відділку. Кожен мій крок лунко відбивався від казенного лінолеуму, ніби відлік таймера на вибуховому пристрої.
Я вийшов на вулицю. Вдихнув на повні груди прохолодне столичне повітря і сів на порожню лавочку в сквері навпроти поліцейського управління.
Закон офіційно відмовив мені в правосудді. Система показала мені зуби і зачинила переді мною двері, повісивши табличку “Не для таких, як ти”.
Я сунув руку у внутрішню кишеню піджака. Мої пальці намацали старий, потертий кнопковий телефон. Не сучасний смартфон, ні. Стару чорну “Nokia”, яка лежала там роками саме для такого випадку. Випадку, який, я щиро сподівався, ніколи в моєму житті не настане.
Я дістав його. У телефонній книзі було лише чотири номери. Чотири людини, з якими я пройшов крізь справжнє пекло і зміг повернутися додому живим.
Я натиснув кнопку виклику на першому номері. Трубку підняли після другого гудка.
— На зв’язку, — почувся хрипкий, спокійний голос.
Я вимовив лише одну коротку фразу. Наш старий код.
— Є робота. Тінь.
На іншому кінці дроту повисла секундна пауза. А потім той самий голос без жодних зайвих запитань відповів:
— Точка збору?