Михалич розлив гарячий чай у наші старі металеві кухлі. Ми сіли на диван, залишивши мажорів стояти посеред складу під прожекторами. Сидіти їм ніхто не дозволяв.
Я дістав із сумки чотири великі шматки білого картону, товстий маркер і мотузку. Скрип маркера по картону в тиші складу звучав як підпис на вироку.
На першій табличці я вивів великими, друкованими літерами:
“Я — АРТУР ЗАВАДСЬКИЙ, СИН ДЕПУТАТА. Я ВИКРАДАЮ ЛЮДЕЙ І ЗМУШУЮ ЇХ ОДЯГАТИ ЖІНОЧІ СУКНІ. ТАТУ, ЯК ТОБІ МІЙ НАРЯД?”.
За стінами складу вже починав сіріти осінній ранок. Наближалася фінальна фаза.
Ранок суботи видався по-осінньому сирим і холодним. Небо над Києвом затягнуло важкими сірими хмарами, а в повітрі висіла та специфічна мряка, яка пробирає до самих кісток. Але мені було тепло.
Усередині мене палав вогонь, який не міг загасити жоден холод. Це був вогонь відновленої справедливості, а вона, як відомо, є найпотужнішим паливом для людської душі.
Близько шостої ранку ми почали завантажувати четвірку у фургон. За ніч, проведену на ногах у незручному взутті, їхні м’язи звело судомами. Вони ледве переставляли ноги, тому Брилі довелося буквально заносити кожного в темний кузов.
Я востаннє перевірив їхній зовнішній вигляд. Сукні розправлені. Перуки тримаються міцно. Док спеціально прокинувся на пів години раніше, щоб “поновити” їм макіяж — навести розмазану помаду і густо нафарбувати вії. Картонні таблички на мотузках висіли на їхніх шиях так, щоб великий чорний текст ідеально читався з відстані у десять метрів.
Дорогою до виставкового центру “Київ-Хол” я сидів у кабіні поруч із Брилою і дивився на місто, що повільно прокидалося. Двірники мели тротуари, поодинокі машини зупинялися на світлофорах, власники кав’ярень виставляли літні столики. Життя йшло своїм звичним, мирним порядком.
Ніхто з цих випадкових перехожих навіть не підозрював, що білий транзитний фургон везе у своєму кузові справжню інформаційну бомбу, яка за кілька годин розірве медіапростір усієї країни.
Рустем їхав попереду на своєму непримітному авто, виконуючи роль передового дозору. Михалич і Док контролювали тили.
“Київ-Хол” був величезною будівлею зі скла та бетону. На широкій площі перед центральним входом уже кипіла робота. Робітники монтували сцену, підключали мікрофони і розвішували величезні банери з написом “Разом заради майбутнього нашої молоді” та логотипом благодійного фонду депутата Завадського.
Журналісти міських телеканалів налаштовували камери. Збиралася публіка: місцеві чиновники, бізнесмени, масовка з прапорцями. Початок офіційної частини був запланований на дев’яту.
Ми припаркували фургон у вузькому провулку за сто п’ятдесят метрів від площі. Брила заглушив двигун. Ми стали чекати.
У кузові стояла мертва тиша. За цю ніч мажори виплакали всі свої сльози і вичерпали всі ресурси для опору. Вони сиділи в абсолютному заціпенінні, змирившись із неминучим.
О 8:45 Рустем передав по рації: “Об’єкт на місці”.
До головного входу під’їхав блискучий чорний “Mercedes” представницького класу. З нього неквапливо вийшов Едуард Завадський. Поважний, гладкий чоловік у дорогому італійському костюмі. На його обличчі сяяла завчена, впевнена усмішка людини, яка вважає себе господарем цього міста. Його одразу ж оточили помічники та репортери з мікрофонами. Завадський потискав руки, жартував і виглядав так, ніби у його житті ніколи не може статися нічого незапланованого.
Бідний, наївний чоловік.
Рівно о дев’ятій Завадський-старший піднявся на сцену. Камери почали пряму трансляцію. Він підійшов до мікрофона, театрально прокашлявся і розпочав свою промову.
Він говорив про високу мораль. Про духовність. Про те, що майбутнє нашої країни — це діти, і кожен батько несе персональну відповідальність за те, кого він виховав. Слова лилися красиво, гладко, і люди в натовпі схвально кивали.
Я слухав цю промову через телефон — Михалич стояв просто в натовпі і тримав лінію відкритою. Кожне слово цього політика про мораль звучало як ляпас здоровому глузду. Адже цей поважний пан або не знав, що його син викрадає і катує людей заради розваги, або знав і роками покривав його злочини. Я навіть не знав, що з цього гірше.
О 9:08 Завадський з пафосом вимовив:
— Я щиро пишаюся тим, що зміг виховати гідного сина, який продовжить мою справу!
Я поклав руку Брилі на плече і сказав лише одне слово:
— Поїхали.
Фургон плавно рушив з місця. Брила майстерно підігнав його до самісінького краю площі, де натовп був трохи рідшим, але де щільно стояли оператори з телекамерами.
Я вийшов із кабіни, обійшов машину і різко відчинив задні двері. Ранкове світло вдарило в темний кузов. Четверо мажорів рефлекторно замружилися.
— На вихід, — скомандував я жорстко. — Або виходите самі, або я вас викину.
Артур розплющив очі. Він подивився на площу, заповнену людьми. Побачив сцену, де його батько саме відповідав на запитання журналіста. На обличчі мажора з’явився вираз абсолютної, фатальної приреченості. Він зрозумів, що це кінець. Кінець його безкарності, кінець “красивому життю”, кінець усьому.
Вони почали незграбно спускатися на асфальт.
Артур у червоній сукні та на високих підборах. Ворох у рожевому вбранні з блискітками, хитаючись, мов п’яний матрос на палубі. Денис, білий як крейда, у зеленій сукні. І Едік у короткому чорному вбранні, який одразу ж вчепився у борт фургона, бо ноги відмовлялися його тримати.
Четверо молодих чоловіків у жіночому одязі, з яскравим макіяжем і картонними табличками на грудях стояли посеред площі.
Першим їх помітив якийсь фотокореспондент. Він завмер на секунду, не вірячи власним очам, а потім гачкоподібно зігнувся над камерою, і заклацав затвором. За ним обернувся другий. Третій.
За десять секунд на нашу четвірку було направлено десятки об’єктивів і смартфонів. Натовп почав розступатися. Площею прокотилася хвиля шепоту, яка за мить переросла у здивований гул, а потім — у крики і гучний сміх.
— Що там написано? — крикнув хтось із натовпу.
Чоловік у першому ряду голосно, на всю площу прочитав текст з таблички Артура:
— “Я — Артур Завадський, син депутата. Я викрадаю людей і змушую їх одягати жіночі сукні. Тату, як тобі мій наряд?”.
Цей голос пролунав як постріл. У ту ж мить головний оператор міського телеканалу різко розвернув свою професійну камеру зі сцени і взяв Артура великим планом у прямому ефірі.
Едуард Завадський стояв на сцені і не розумів, що відбувається. Він бачив, що вся увага натовпу раптом змістилася вліво. Він почув своє прізвище. Депутат невдоволено підійшов до краю сцени, поправив краватку і подивився туди ж, куди дивилися всі.
Він побачив свого сина. Свого гордого спадкоємця. У червоній жіночій сукні, на підборах, із розмазаною тушшю на обличчі і табличкою, що кричала про його злочини.
Мікрофон випав з рук політика. Він вдарився об дерев’яну підлогу сцени з таким гуркотом, що динаміки рознесли цей звук над усім районом. Обличчя Завадського-старшого на очах перетворювалося з пихатої маски успішного діяча на обличчя людини, чий всесвіт щойно розлетівся на друзки.
Я стояв за двадцять метрів звідти і спокійно спостерігав. Поруч з’явився Михалич. За нами став Брила. Рустем контролював периметр з вулиці. Док тримався трохи осторонь, готовий втрутитися лише якщо комусь стане фізично зле.
Ми зробили свою роботу. Механізм правосуддя був запущений, і нам залишалося лише спостерігати за його роботою.
Артур стояв у центрі цього інформаційного урагану. Люди обступили його щільним кільцем, знімаючи кожну його сльозу. Він намагався закрити розмальоване обличчя руками, але картонна табличка на грудях робила ці спроби марними.
Його дружки переживали свій персональний ад. Ворох просто стояв і голосно ридав, розмазуючи косметику кулаками. Денис заплющив очі і хитався з боку в бік. А Едік зрештою не втримався на підборах, впав на коліна просто на холодний асфальт і завив.
Завадський-старший нарешті вийшов із шоку. Він незграбно збіг сходами зі сцени і кинувся до сина, розштовхуючи натовп. Його особиста охорона намагалася відтіснити журналістів, але репортерів було надто багато.