Катя злякано відсахнулася від вікна. Господи. Двадцять п’ять дорослих, озброєних чоловіків, втомлених і змерзлих. Їй самій доводилося чути різні історії, і хоча вона безмежно поважала військових, інстинкт одинокої матері бив на сполох. Вона сама в темному будинку з дитиною. Її ніхто не захистить.
Максимко знову заплакав, злякавшись світла ліхтариків, що ковзали по стінах кімнати.
— Тихо, тихо, Масіку, — зашепотіла вона, притискаючись спиною до дверей вітальні.
У вхідні двері постукали. Це був не агресивний стукіт, але важкий і владний. Стук людини, яка звикла діяти швидко.
Катя не рухалася. Вона сподівалася, що вони подумають, ніби вдома нікого немає, і підуть геть. Але стукіт повторився.
— Доброї ночі! Є хто живий? — пролунав крізь шум дощу глибокий, хрипкий чоловічий голос. — Господарі!
Катя перевела подих. Зробила крок до дверей. Її ноги були наче ватяні.
— Хто… хто там? — її голос прозвучав настільки тихо, що вона злякалася, чи почули її за завиванням вітру.
— Мене звати Михайло, позивний “Балу”, — відповів чоловік з-за дверей. Його голос звучав напрочуд спокійно, попри бурю. — Ми з підрозділу. Повертаємося з ротації, і наша колона намертво сіла у вашій багнюці. Вибачте, що турбуємо в такий час. Нам просто треба десь перечекати стіну дощу. Хоча б у коридорі чи на веранді. Хлопці промерзли до кісток.
Катя прихилилася лобом до холодних дерев’яних дверей.
— Ви шукаєте прихисток? — гірко промовила вона, і в її голосі забриніли сльози. — У мене дах тече, наче решето. Замкнуло проводку. Світла немає. Я сама сиджу в крижаній воді і не можу зігріти власну дитину! Ви тут не зігрієтеся…
На мить за дверима запанувала тиша, яку порушував лише гуркіт дощу по залишках шиферу.
— Пані, — голос Михайла змінився. У ньому зникли командирські нотки і з’явилася неймовірна людяність. — Якщо у вас така біда, то тим більше відчиняйте. Нам байдуже на темряву. Але ми не залишимо жінку з дитиною сам на сам із цим потопом. Ми допоможемо.
Вона заплющила очі. Двадцять п’ять незнайомців. Військових, що прийшли з війни і стояли під її дверима посеред апокаліптичної зливи. Кожна клітинка її тіла, навченого гірким досвідом нікому не довіряти, кричала не відчиняти. Але її дитина трусилася від холоду, а вода вже підступала до килима у вітальні.
А що, якби там, у цій крижаній багнюці, під цією зливою, стояв би хтось із її рідних?
Вона глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати шалене серцебиття, і тремтячими руками повернула ключ у замку. Двері зі скрипом відчинилися, впускаючи в будинок холодний порив вітру та запах озону.
Двадцять п’ять пар очей уважно дивилися на неї з темряви мокрого двору. Дощ стікав по їхніх тактичних шоломах, заливав обличчя, бив по широких плечах, обтягнутих мокрим брезентом і кевларом. Вони виглядали виснаженими: брудними, наскрізь промерзлими після годинної боротьби з багнюкою, але їхні погляди залишалися чіпкими й зосередженими. Михайло, той самий командир із позивним “Балу”, стояв на порозі. Зблизька він здавався ще більшим — справжня гора м’язів та амуніції. Проте в його очах, схованих за краплями дощу, Катя побачила лише втому і несподівану теплоту.
— Заходьте, — почула вона свій власний голос, що здавався чужим і глухим через шум буревію. — Тільки… будь ласка, в мене тут маленька дитина. Він дуже наляканий. Не шуміть сильно.
— Прийняв, — коротко по-військовому відповів Михайло. Він обернувся до своїх хлопців і зробив ледь помітний жест рукою. — Заходимо тихо. Зброю на запобіжники, ліхтарі в підлогу. Брудні берці залишаємо на веранді.
Військові почали заходити до будинку один за одним. Вони діяли напрочуд злагоджено і тихо, наче тіні. Чоловіки ретельно обтирали взуття або взагалі роззувалися ще в холодному коридорі, щоб не нанести глини до кімнати. За лічені хвилини крихітна віталенька Каті, освітлена лише тьмяним світлом кількох тактичних ліхтариків, заповнилася величезними людьми. Стіни старого будинку ніби стиснулися, не витримуючи такої концентрації сили та габаритів.