Олена прокинулася ще до світанку.
Спершу вона навіть не зрозуміла, де знаходиться.
У кімнаті було тепло.
Не по-весняному сиро й холодно, як зазвичай після дощу, а по-справжньому тепло — людським теплом, запахом чаю, мокрого одягу й тихого дихання людей, які нарешті дозволили собі трохи відпочити.
Вона лежала на старому килимі біля дивана, накрита важким військовим бушлатом.
Тимко мирно сопів поруч.
А навколо спали чоловіки.
Хтось сидячи біля стіни.
Хтось просто на підлозі, підклавши рюкзак під голову.
Хтось навіть не зняв фліску.
Ніч була настільки важкою, що організм вимкнув їх миттєво.
Олена повільно підвелася, намагаючись нікого не розбудити.
За вікном уже сіріло.
Дощ майже скінчився.
На кухні хтось тихо пора́вся.
Вона визирнула в коридор.
Роман стояв біля плити й щось помішував у невеликій каструлі.
У світлі ранку він виглядав зовсім молодим. Може, трохи за тридцять. Лише очі були старшими.
— Доброго ранку, — прошепотів він.
— Ви взагалі спали?..
— Годинку. Нормально.
— Ви ненормальні люди…
Він тихо засміявся.
— Це нам уже казали.
На плиті парувала каша.
Поруч стояла відкрита банка тушкованого м’яса.
— Ви не мали цього робити…
— Пані Олено, — Роман серйозно глянув на неї, — якщо двадцять мужиків прокидаються в домі, де є дитина, але немає нормального сніданку — це вже не армія, а ганьба.
Вона мимоволі усміхнулася.
І раптом усвідомила, що усміхається вперше за дуже довгий час.
У цей момент у дверях кухні з’явився Андрій.
Він уже встиг умитися холодною водою надворі. Волосся було вологим, а на плечі висів рушник.
— Як дах?
— Тримає, — відповіла Олена.
— Значить, Остап ще не втратив кваліфікацію.
Із кімнати почувся сонний дитячий голос:
— Мамо…
Тимко, розпатланий і теплий після сну, стояв у дверях із ковдрою в руках.
І завмер.
Бо вся кухня була заповнена величезними незнайомими чоловіками.
Мирон саме пив чай із металевої кружки.
Остап крутив у руках викрутку.
Ще двоє хлопців намагалися дуже тихо згорнути спальники.
Усі одночасно обернулися до малого.
Запала секунда мовчання.
А потім Роман урочисто поставив перед Тимком тарілку каші.
— Сніданок для головнокомандувача готовий.
Малий кліпнув очима.
— Для мене?
— А для кого ще?
Тимко серйозно підійшов до столу.
— А тут м’ясо є?
— Навіть два шматки.
— Тоді я буду їсти.
Кухня вибухнула стриманим сміхом.
Олена сперлася рукою об стіну.
І відчула щось майже забуте.
Спокій.
Справжній.
Без паніки в грудях.
Без відчуття, що зараз станеться ще щось погане.
За пів години будинок остаточно прокинувся.
Хлопці пили чай, тихо перемовлялися між собою, перевіряли телефони.
Надворі чулося чавкання багнюки — кілька бійців уже оглядали машини.
Остап повернувся з вулиці, витираючи руки об стару ганчірку.
— Сидітимемо тут ще мінімум пів дня.
— Все так погано? — запитала Олена.
— Дорога — каша. Передній пікап засів намертво.
Андрій лише кивнув.
— Значить, не смикаємось.
Ніхто не нервував.
Ніхто не сварився.
Олена помітила, наскільки спокійно вони приймають труднощі.
Наче давно звикли до того, що життя постійно йде не за планом.
І саме ця спокійна витримка чомусь заспокоювала її сильніше за будь-які слова.
Вона поставила на стіл стару цукерницю.
Усередині лежало кілька дешевих карамельок.
— Це все, що маю до чаю…
Мирон одразу насупився.
— Пані Олено, ви нас зараз образите.
— Я серйозно…
— І ми серйозно.
Андрій спокійно підсунув цукерницю назад до неї.
— Залиште для малого.
У двері постукали так різко, що всі миттєво насторожилися.
Олена здригнулася.
— Хто це?..
Остап глянув у вікно.
І тихо свиснув.
— А ось і місцевий князь.
У двір уже заходив Павло Гайдук.
Невисокий, огрядний чоловік у дорогому плащі, який абсолютно не пасував до цієї багнюки. Він нервово переступав калюжі й кривився щоразу, коли черевики грузли в глині.
Обличчя в нього було червоне від злості.
Олена відчула, як усе всередині миттєво стиснулося.
— Тільки не зараз…
Павло навіть не привітався.
Відчинив хвіртку так різко, що вона вдарилася об паркан.
— Що тут відбувається?!
Його голос рознісся на всю вулицю.
— Ви що тут влаштували?! Це що за автопарк?!
Олена швидко вийшла на ґанок.
— Павле Степановичу, будь ласка, тихіше…
— Тихіше?! Мені сусіди з самого ранку телефонують! Тут військові машини, люди, шум! Ви взагалі розумієте, що це моє майно?!
Він нарешті помітив брезент на даху.
І мало не задихнувся від обурення.
— А це що таке?! Хто дозволив лазити по даху?!
— Його прорвало вночі…
— То й що?! Треба було дзвонити мені!
Олена ледь не засміялася від абсурдності.
— Я дзвонила вам три місяці…
— Не перекручуйте!
Голос Гайдука ставав дедалі голоснішим.
Він уже не говорив — майже кричав.
— Я здавав вам будинок, а не гуртожиток! Ви порушили договір! Без мого дозволу нічого ремонтувати не можна!
— Нас затоплювало!
— Мене це не цікавить!
Тимко, який визирнув у двері, злякано притиснувся до маминої ноги.
І саме це побачив Андрій.
Він повільно вийшов на ґанок.
За ним — Остап і Мирон.
Без агресії.
Без погроз.
Просто вийшли.
І Павло миттєво збавив тон.
— А ви ще хто?..
— Люди, які не дали вашому будинку згоріти, — спокійно відповів Андрій.
Запала пауза.
Гайдук нервово ковтнув.
Тільки тепер він уважно роздивився чоловіків.
І зрозумів, що перед ним не випадкова компанія.
— Це… це приватна власність…
— Саме тому ми й полізли на дах, — сказав Остап. — Бо через двадцять хвилин у вас тут би вже коротило все підряд.
— Ви не мали права!
— А здавати житло з аварійною проводкою — мали?
Гайдук помітно занервував.
— Я не знав…
— Та невже? — Мирон тихо хмикнув.
Олена стояла мовчки.
Вона знала цей сценарій.
Зараз почнуться погрози.
Виселення.
“Не подобається — з’їжджайте”.
А в неї навіть грошей на переїзд немає.
І саме тоді на ґанок вийшов Назар Левицький.
Учора ввечері Олена майже не звернула на нього уваги. Худий чоловік в окулярах, дуже спокійний, майже непомітний.
Тепер він тримав у руках телефон.
— Доброго дня, — ввічливо сказав Назар. — Я правильно розумію, що ви власник будинку?
— Так. А що?
— Чудово. Тоді я зараз зафіксую стан житла.
— Що?..
Назар спокійно почав фотографувати.
Стелю.
Щиток.
Мокрі стіни.
Проводку.
— Ви що робите?!
— Фіксую технічний стан об’єкта оренди після аварійної ситуації. Пані Олена проживає тут із малолітньою дитиною, правильно?
Гайдук уже не виглядав таким упевненим.
— Слухайте, я не розумію…
— А я розумію дуже добре, — спокійно відповів Назар. — І ще я чудово розумію, що офіційного акту технічного стану будинку у вас немає. Імовірно, як і задекларованого договору оренди.
На кілька секунд стало дуже тихо.
Навіть дощ ніби стих.
Гайдук зблід.
— Ви мені погрожуєте?
— Ні. Просто пояснюю ситуацію.
Назар говорив тихо й майже м’яко.
Але від цієї спокійної ввічливості ставало значно некомфортніше, ніж від крику.
— Учора вночі через несправний дах і проводку виникла потенційна загроза життю орендарки та дитини. Люди, які опинилися поруч, ліквідували проблему. І тепер, думаю, усім буде значно простіше домовитися нормально.
Гайдук нервово поправив комір.
Він уже зрозумів, що сцена пішла не за його сценарієм.
— І чого ви хочете?..
Андрій відповів першим:
— Щоб ви перестали тиснути на жінку.
— Я не тисну!
— Тиснете.
Назар спокійно прибрав телефон у кишеню.
— Пані Олена справно платить оренду?
— Ну… так.
— Має борги?
— Ні.
— Псує майно?
— Та ні…
— Тоді давайте без конфліктів. Ви ремонтуєте дах до осені. І перестаєте погрожувати виселенням через кожну проблему.
Гайдук мовчав.
Було видно, як усередині нього борються жадібність, страх і бажання швидше забратися звідси.
— Добре… — нарешті буркнув він. — Але щоб без цирку надалі.
— Домовились, — спокійно кивнув Андрій.
Павло ще кілька секунд постояв посеред двору.
Потім розвернувся й почав незграбно пробиратися назад через багнюку.
Коли хвіртка грюкнула за ним, Олена видихнула так, ніби весь цей час не дихала взагалі.
Її руки тремтіли.
— Господи…
Андрій подивився на неї.
— Він вас сильно діставав?
Олена коротко засміялася.
І цей сміх був страшенно втомленим.
— Ви навіть не уявляєте.
Тимко обійняв її за ногу.
— Мам, а той дядя більше не кричатиме?
Вона погладила сина по голові.
— Не кричатиме, сонечко.
І вперше за довгий час справді повірила у власні слова.