Вся кров умить відхлинула від обличчя Андрія, а долоні покрилися липким, холодним потом. Його серце, яке щойно шалено калатало від радості, раптово наче провалилося у крижану безодню.
Прямо перед його зачиненими воротами стояли два автомобілі: темно-зелений повнопривідний армійський пікап із брудними колесами та біла машина швидкої медичної допомоги з увімкненими, але беззвучними синіми проблисковими маячками. На самому подвір’ї, утворивши щільне, напружене напівколо, завмерли люди у камуфляжній формі. Це однозначно не були його побратими, які вирішили зробити сюрприз і заїхати в гості. Їихні пози були занадто офіційними, голови опущеними, а спини — неприродно прямими, наче застиглими під важким вантажем.
У центрі цієї групи чітко виділявся старший офіцер у зразково випрасуваному кітелі. Його пальці нервово стисали масивну темну папку з паперами. Трохи осторонь стояли двоє медиків у червоних формених куртках, тримаючи біля ніг помаранчевий пластиковий реанімаційний чемодан.
А всередині цього страшного, мовчазного живого коридору стояла його Марина.
Вона була вбрана у глуху, довгу чорну сукню, якої Андрій ніколи раніше не бачив у її гардеробі. Її розкішне русяве волосся, яким він так пишався, зараз було недбало, поспіхом стягнуте на потилиці в тугий вузол. Навіть крізь автомобільне скло лейтенант виразно бачив, як дрібно, судомно здригаються її плечі. Один із військових — судячи з шевронів на рукаві, представник служби морально-психологічного забезпечення — дуже обережно, ледь торкаючись пальцями, тримав жінку під лікоть. Здавалося, він панічно боявся, що варто йому забрати руку — і вона просто рухне на асфальт без тями.
Таксі плавно, майже безшумно зупинилося за кілька метрів від паркану. Андрій застиг, не в змозі поворухнути жодним м’язом. Він буквально забув, як потрібно відкривати рот і дихати. Розум відмовлявся сприймати картину перед очима. Це було щось абсолютно чужорідне, дике, якась катастрофічна, параноїдальна помилка всесвіту.
Перед його будинком стояла група сповіщення про втрати.
Будучи офіцером, Андрій надто добре знав цей жорстокий армійський протокол. Кожен, хто перебував на передовій, знав ці процедури напам’ять і боявся їх більше за ворожі снаряди. Це були саме ті люди, які приходять за адресою проживання тоді, коли самому господарю повертатися вже нікуди й ніколи. Ті, хто приносить у паперових папках остаточний і безпощадний кінець світу для окремої родини.
Але ж він був абсолютно живий! Він сидів прямо тут, на задньому пасажирському сидінні звичайного київського таксі, відчував шорстку тканину крісла, моргав, чув тихий гуркіт мотора. Його серце зараз калатало так сильно, що пульсація віддавала тупим, ниючим болем у скронях та заважала думати.
— Друже, ти як? Щось сталося? Тобі погано? — стурбовано запитав літній таксист, обернувшись у салоні й помітивши, як його пасажир миттєво зблід, ставши кольором як лікарняна стіна.
Рука Андрія чисто механічно лягла на пластикову ручку дверцят, але пальці не слухалися, він не міг змусити себе потягнути її. Думки хаотично металися в голові з шаленою швидкістю. Невже якась дика плутанина в канцелярії? Невже Марині офіційно повідомили, що он загинув?
Він згадав, що минулого тижня на їхньому напрямку був дуже важкий, кровопролитний бій. Кілька позицій сусіда потрапили під шквальний вогонь, хлопці зазнали серйозних втрат, були ті, хто не повернувся з тривалого чергування. Але процедура ідентифікації зазвичай триває довго, родини сповіщають лише після стовідсоткових підтверджень. Чому ці люди стоять біля його будинку саме сьогодні, у хвилину його приїзду?
Раптом Марина повільно, наче через силу, підняла голову. Вона ніби фізично відчула на собі чийсь пильний, важкий погляд. Її очі, жахливо червоні та набряклі від безперервних сліз, почали безцільно блукати дачною вулицею і несподівано зупинилися на білому автомобілі таксі. На одну коротку, нескінченну секунду їхні погляди перетнулися крізь тоноване скло дверей.
Андрій побачив, як з її обличчя миттєво зникли останні залишки життя. Вона стала білішою за медичний халат лікаря, що стояв позаду. Марина широко відкрила рот у страшному, німому крику розпачу, але жодного звуку над подвір’ям так і не пролунало — горло жінки просто перехопив спазм.
Військовий психолог миттєво простежив за напрямком її погляду. За його рухом, наче за командою на плацу, обернулися й інші офіцери. Кілька пар суворих, здивованих очей одночасно вп’ялися в машину таксі.
Андрій зробив глибокий, судомний вдих, нарешті штовхнув важкі дверцята і, ледь тримаючись на абсолютно ватяних, неслухняних ногах, ступив на розпечений серпневий асфальт. Він усе ще був у своїй запиленій тактичній формі, з величезним рюкзаком, який машинально продовжував міцно стискати в правій руці.
Для всіх присутніх на подвір’ї він зараз виглядав як справжній привид. Як нереальне марево, галюцинація, народжена страшним, нестерпним горем нещасної жінки.
Марина різко, з силою вирвалася з рук офіцера супроводу. Вона зробила три хиткі, невпевнені кроки вперед по траві, а потім раптово завмерла, міцно затуливши рота обома долонями, наче боячись злякати це видіння.
— Андрію… — її голос був ледве чутним, абсолютно зірваним шепотом, який теплий літній вітер дивом доніс до його вух. — Андрію, це справді ти? Чи я вже божеволію?
Старший офіцер — сивий полковник із суворим, наче висіченим із граніту обличчям — зробив рішучий крок уперед, виходячи з напівкола. На його обличчі в цю хвилину відобразилася неймовірна, дика суміш абсолютної розгубленості та глибокого психологічного шоку. Він гарячково переводив погляд з живого лейтенанта на офіційні папери у своїй папці, потім знову на Андрія, ніби відчайдушно намагався зіставити жорстоку реальність із надрукованим на бланку текстом.
— Молодший лейтенант Ковальчук? — запитав полковник. Він щосили намагався тримати свій голос під контролем, але в ньому чітко бриніла гостра нотка паніки.
— Я — молодший лейтенант Андрій Ковальчук. Особистий номер… — Офіцер відчеканив цифри свого коду суто на автоматі, хоча його власне горло перехопило важким спазмом. — Так, пане полковнику. Це я. Я живий.
Обличчя сивого офіцера в одну секунду змінилося до невпізнаваності. Шок змінився миттєвим полегшенням, а вже за мить — непідробним жахом від усвідомлення масштабів катастрофи, що щойно відбулася з вини його відомства. Він різко повернувся до Марини, потім до своєї групи, потім знову втупився поглядом у військового біля таксі.
— Пане полковнику, — Андрій намагався говорити максимально твердо, хоча його самого вже дрібно трусило від колосального викиду адреналіну в кров. — Що тут, чорт забирай, відбувається? Чому ваша група стоїть біля моїх воріт? Що ви принесли моїй дружині?