— А що зараз із родиною Богдана Ковальчука та того зовсім молодого хлопця, Максима Кравченка? — запитав Андрій, змушуючи свій розум працювати холодно й виважено, як на позиціях. — Їхні справжні близькі вже знають правду? Ті відомства вже сповістили їх за всіма правилами?
— Так, — важко, з глибоким зітханням відповів полковник Коваль. — Як тільки ця жахлива плутанина остаточно викрилася сьогодні вранці — коли ваш безпосередній ротний підтвердив комбату, що ви живі й уже перебуваєте в дорозі до столиці — ми негайно запустили кризовий протокол для тих двох сімей. До них терміново виїхали інші офіцери супроводу.
Андрій на мить завмер посеред кімнати. Виходить, поки він спокійно їхав у затишному салоні білого таксі, мріючи про щасливі хвилини та ідеальний сюрприз для коханої, дві інші, ні в чому не винні українські родини саме в ці хвилини дізнавалися, що їхні сини та чоловіки загинули ще тиждень тому. Жорстока, сліпа лотерея цієї війни у всій своїй потворній, оголеній суті.
— Я трохи знав Богдана, — дуже тихо, дивлячись у підлогу, промовив Андрій. — Ми пару разів перетиналися на спільних полігонах перед виїздом на схід. Хороший був чоловік, надійний. У нього, якщо не помиляюся, залишилися дружина і двоє дітей-школярів.
У великій вітальні запала важка, гнітюча тиша. Кожен із присутніх чудово розумів, що це означає на практиці. Двоє маленьких дітей, які щойно назавжди втратили батьківську підтримку, і жінка, яка прямо зараз із криком розпачу занурюється в те непроглядне чорне пекло, з якого його Марина щогодини дивом вибиралася.
— Коли саме ви зрозуміли? — раптом запитала Марина, пильно й строго дивлячись на офіцерів своїми втомленими очима. — Коли ви достеменно дізналися, що в тій закритій домовині лежить не мій Андрій?
— Сьогодні рано-вранці, — м’яко відповів капелан, отець Андрій. — Нарешті прийшли перші офіційні результати ДНК-дослідження з лабораторії. Генетичні профілі не збіглися абсолютно. Кобли штаб сектору почав терміново піднімати всі папери та перевіряти дані повторно, виявили ту фатальну помилку в ініціалах. Ми якраз прямували до вашого дому, щоб остаточно узгодити з вами час та деталі завтрашньої церемонії прощання на цвинтарі… коли на мій телефон надійшов екстрений дзвінок із командування з наказом негайно скасувати всі заходи.
— Але ви все одно приїхали сюди і просто стояли під моїм парканом, — констатував лейтенант.
— Ми не мали жодного морального права просто зателефонувати пані Марині й буденно сказати, що її чоловік насправді живий, — пояснив полковник. — Це було б верхом нелюдяності та цинізму, це могло б спровокувати миттєву зупинку серця чи важкий нервовий зрив. Тому що ми прийняли рішення чекати тут, на місці. Ми не знали вашого точного розташування. З частини лише повідомили, що ви виїхали потягом, але ваш мобільний був поза зоною досяжності всю дорогу через відсутність зв’язку на перегонах.
— Вони простояли під нашими воротами майже годину, — тихо додала Марина, дивлячись на чоловіка. — Просто стояли поруч із машинами. А я весь цей час сиділа на кухні, дивилася у вікно й думала, що зараз ми будемо обговорювати з ними кількість місць у автобусі для родичів та меню поминального обіду в кафе.
Андрій знову міцно, гаряче пригорнув її до себе, і цього разу вона нарешті розридалася на повний голос — гучно, страшно, випускаючи назовні весь той дикий, накопичений за ці дні біль, що випалював її зсередини. Він міцно тримав її тендітне тіло, поки вона плакала, і поверх її голови зустрівся холодним, важким сталевим поглядом із полковником Ковалем.
— Я хочу бачити всі прізвища, — сказав Андрій пошепки, але кожне його слово прозвучало як бойовий наказ — твердо й безкомпромісно. — Я вимагаю знати поіменно кожного виконавця в цьому ланцюжку, хто не дивлячись поставив свій підпис під моєю смертю. Я доб’юся офіційного розслідування з усіма правовими наслідками.
— Ви його обов’язково отримаєте, лейтенанте, — серйозно й чітко кивнув полковник. — Даю вам у цьому слово честі офіцера. Документи вже передаються до відповідних органів.
Але поки Андрій тихо заколисував у своїх обіймах дружину, відчуваючи, як її гарячі сльози вже вдруге за цей божевільний день мочать його камуфляж, він чітко усвідомлював одну річ. Жодне, навіть найсуворіше службове розслідування чи трибунал не поверне їм колишнього спокою та відчуття безпеки. Ці люди безжально вбили його в серці Марини, а потім так само раптово повернули до життя одним дзвінком. Але подібні воскресіння, як починав болісно розуміти офіцер, мають занадто гіркий, нестерпний присмак чужої, цілком реальної смерті.
У будинку на Осокорках нарешті стало тихо, але це була важка, виснажлива й дзвінка тиша. Знадобилося ще дві нескінченні години, щоб офіцери штабу та медична бригада остаточно залишили їхнє подвір’я. Буди підписані якісь численні папери про скасування попереднього сповіщення, зафіксовані письмові пояснення для рапорту, вислухані нові слова співчуття, які для Андрія вже давно злилися в суцільний, монотонний білий шум.
Мама Марини, яка мешкала в Борисполі, вже мчала до них на шаленій швидкості в викликаному таксі, дізнавшись цю неймовірну, дику новину телефоном від доньки. Літня жінка плакала в слухавку так голосно та істерично, що не могла зв’язати навіть двох слів, і Марина ледве вмовила її заспокоїтися й не кричати на водія, вимагаючи порушувати правила дорожнього руху.
Батьки Андрія, які сьогодні вранці в стані абсолютного шоку прибули евакуаційним автобусом із Запоріжжя, отримали перший дзвінок від нього самого. Його літній батько, почувши в слухавці живий, спокійний голос сина, просто впустив свій телефон на бетонний перон автостанції біля метро. Мати ж ридала в трубку з таким нелюдським розпачем і полегшенням, що її крик чули, мабуть, усі пасажири навколо.
Тепер, у сутінках просторої вітальні, Андрій і Марина сиділи в абсолютній мовчанці. Вечірнє серпневе сонце повільно сідало за дніпровські кручі, залишаючи кімнату в густому, тягучому бурштиновому світлі, у якому повільно кружляли дрібні золотисті порошинки. Ні в кого з них не було фізичних сил навіть підвестися, щоб увімкнути настільну лампу.
— Я встигла купити тобі труну, — зненацька промовила Марина, розірвавши наелектризовану тишу вітальні.
Її голос звучав абсолютно порожньо, крижано й байдуже, позбавлений будь-яких людських емоцій, наче вона монотонно зачитувала буденний список покупок на вихідні. Жінка сиділа, щільно підібгавши ноги під себе в кутку велюрового дивана, і до побіління пальців притискала до грудей маленьку декоративну подушку.
Андрій відчув, як липкий, неприємний холод повільно пробіг уздовж його хребта.
— Марино, маленька моя, не треба зараз про це… Благаю тебе, облиш.
— Ні, я мушу це сказати, — вона підняла на нього свій важкий погляд, і в густих вечірніх сутінках її обличчя здавалося років на десять старшим за її реальний вік. — Я обрала масивну, дубову, вкриту темним глянцевим лаком. Ритуальний менеджер у вигаданому агентстві “Вічна Пам’ять” був таким підкреслено ввічливим, таким співчутливим… Він розгортав переді мною товсті каталоги з фотографіями, довго розповідав про міцність фурнітури, про м’якість шовкової тканини всередині, ніби ми з ним сиділи й обирали нові гардини на нашу кухню.
Вона зробила важку, тривалу паузу, судомно, із хрипом ковтнувши повітря.
— Я зупинилася на варіанті з глибокою синьою оксамитовою оббивкою. Тобі ж завжди неймовірно личив цей колір. І я повністю підготувала весь твій одяг. Твій парадний офіцерський кітель. Знайшла його на самому дні шафи, спеціально відвезла в ательє-хімчистку “Гардероб-Еліт” на Позняках, щоб його там ідеально відпарили, розгладили й прибрали найменші порошинки. Я стояла посеред нашої порожньої спальні, тримала цей вичищений кітель у руках і до дикого болю в скронях намагалася згадати, коли ти його взагалі вдягав востаннє. На весілля нашого кума, здається? Ти був такий красивий, такий усміхнений і щасливий того дня.
— Мариночко, прошу тебе, зупинись… — Андрій відчув, як до горла підступає важкий, гарячий клубок.
— Я написала тобі некролог, Андрію, — її голос на мить здригнувся, але вона вперто, наче під гіпнозом, продовжувала цей страшний монолог. — Я сиділа вночі на нашій кухні з відкритим ноутбуком і гарячково підбирала слова для публікації в мережі. Знаєш, отой стандартний траурний текст, який зараз змушені писати тисячі жінок по всій країні. Чорно-біла фотографія, зображення свічки у правому кутку, дати життя через дефіс… Я писала про весь твій шлях. Про те, як ти обожнював кататися на велосипеді по Осокорках, як без жодних вагань пішов до військкомату в перші ж дні, як ми відчайдушно мріяли поїхати в маленький дерев’яний будиночок у Карпатах після нашої перемоги. Як взагалі можна вмістити все життя людини, яку кохаєш більше за власний кисень, у три короткі, жалюгідні абзаци для соціальних мереж?
Андрій пересів ближче, хотів обережно пригорнути її до себе, сховати від цих спогадів у своїх обіймах, але вона різко виставила руку вперед, зупиняючи його рух. Їй життєво необхідно було виговорити це до кінця, виплюнути цю отруту зі своєї душі.
— Я зателефонувала твоїй старшій тітці на західну Україну й сказала, що тебе більше немає. Вона не просто заплакала, Андрію… вона кричала. Дико, нелюдськи кричала в слухавку, поки просто не зірвала голос. Я набрала номер твого найкращого друга, Романа. Він був зайнятий на об’єкті, не зміг одразу відповісти, і мені довелося надиктовувати цю новину на голосову пошту. “Ромчику, нашого Андрія більше немає з нами”. Уявляєш? Я сказала ці страшні слова бездушному роботу-автовідповідачу.
— Я зібрала в одну папку всі твої особисті документи, — монотонно, наче зачитуючи акт перевірки, перераховувала вона, загинаючи тремтячі пальці на руці. — Наше свідоцтво про шлюб, твій український паспорт, військовий квиток. Я почала формувати пакет паперів для територіального центру комплектування, щоб оформити статус родини загиблого воїна та відповідні виплати. Я ненавиділа кожну клітину свого тіла в той момент, але всі родичі в один голос твердили мені: “Марино, треба змусити себе оформити документи зараз, поки ти ще хоч якось тримаєшся на ногах”. Я замовляла поминальний обід у невеликому кафе неподалік від Берковецького кладовища. Сиділа й холодно вибирала меню для твоїх поминок. Гарячий борщ, свіжі пампушки з часником, пиріжки з вишнею, які ти завжди так любив їсти недільними ранками.
Кожне її слово було для Андрія точнішим і болючішим за снайперський постріл на передовій. Він відчував майже фізичний, пекучий біль у районі грудної клітки від усвідомлення того жаху, через який їй довелося пройти абсолютно самотужкою в цих чотирьох стінах.