— Він гарячково накидав первинний рапорт на евакуацію «двохсотих» прямо на коліні, у задимленому, напівзруйнованому бліндажі, поки зверху ще важко прилітали міни, — продовжив Роман, опустивши голову ще нижче. — Перед очима в нього були лише старі паперові списки особового складу взводу. Він дивиться в темряві при тьмяному світлі ліхтарика — два схожих прізвища на «К»: Ковальчук і Кравченко. А в загальному зведеному списку батальйону значишся ти — Ковальчук А. Він просто… механічно, перебуваючи в стані найважчого психологічного шоку та контузії, вписав не ті ініціали у фінальний бланк.
— І жодна людина в тилу навіть не спробувала перевірити цей папірець? — голос Марини раптом забринів від стримуваної люті. Він був холодним, чистим і гострим, як хірургічний скальпель. — Жоден штабний офіцер не зволив просто зазирнути в комп’ютерну базу, щоб побачити очевидне: мій чоловік у цей самий час перебував на зовсім іншому завданні, за тридцять кілометрів від того місця?
— У ті перші години — ні, пані Марино, ніхто цього не зробив, — важко зітхнув сержант. — Хаос на командному пункті був неймовірний, ми ледве тримали позиції. Але це лише половина біди. Справжня трагедія полягає в тому, що цей сирий, попередній рапорт миттєво полетів вище, до штабу бригади. А там у кабінеті сидів майор Артем Войтенко. Йому потрібно було терміново закрити вечірнє зведення для вищого керівництва, бо з Києва жорстко вимагали точні цифрові дані щодо втрат за добу. І він, абсолютно не чекаючи офіційного підтвердження від медиків, не маючи висновку з експертизи ДНК, просто дав зелене світло на запуск процедури сповіщення родини.
— «Дав зелене світло», — луною, з диким болем повторила Марина, дивлячись на білу кухонну стіну порожнім поглядом. — Як легко, як буденно це звучить у їхніх кабінетах. А для мене це означало зруйноване життя, серцевий напад і заздалегідь куплену дубову труну.
— Його вже офіційно відсторонили від виконання обов’язків, Андрію, — швидко додав Роман, намагаючись бодай якось заспокоїти командира. — Військові слідчі працюють у штабі з учорашнього ранку, вилучають усі папери, сервери, журнали зведень. Войтенка точно знімуть із посади, позбавлять премій і віддадуть під трибунал за службову недбалість. Капітану Сергієнку мінімум вліплять сувору догану із занесенням в особову справу та понизять у званні.
— Це не поверне мені мої чотири дні чистого, концентрованого пекла, — тихо промовила Марина, нарешті знявши чайник із підставки та ставлячи дві порожні чашки на стіл. Її тонкі пальці все ще помітно тремтіли. — Але я щиро дякую вам, Романе, що знайшли сміливість приїхати і розповісли нам усю цю правду просто в очі. Для нас це важливо.
— Є ще дещо, — Роман незручно посунувся на дерев’яному кухонному стільці, ніби ніяк не міг наважитися озвучити головну, найважчу мету свого неофіційного візиту. — Андрію, я як старший сержант зараз тримаю постійний зв’язок із родиною Максима Кравченка. Того зовсім молодого хлопця, нашого новобранця, що загинув у машині. Його юна дружина… Христина. Вона сьогодні вранці телефонувала мені, вся заходилася від сліз.
— І про що вона просила? — миттєво насторожився лейтенант, відчуваючи, як у грудях знову починає наростати тривожне передчуття.
— Вона дуже просить про коротку зустріч із вами. З обома.
Андрій фізично відчув, як поруч із ним знову напружилася Марина, сильніше стиснувши краї свого в’язаного кардигана на грудях.
— Романе, навіщо це зараз? — тихо запитав Андрій. — Це ж лише роз’ятрить і без того свіжі, кровоточиві рани абсолютно всім нам. Що ми їй скажемо?
— Я думаю, вона просто відчайдушно намагається зрозуміти, як саме сталася ця страшна, дика плутанина. І… — Роман важко, із хрипом видихнув повітря, відводячи погляд у бік вікна. — Андрію, її коханого чоловіка чотири дні офіційно вважали тобою. А тебе — ним. У її травмованій страшним горем голові це все зараз дико переплуталося. Вона плаче в слухавку і каже, що їй просто життєво необхідно побачити того чоловіка, який дивом вижив у тій м’ясорубці. Щоб на власні очі переконатися, що хоч хтось із того вогняного пекла під Покровськом зміг повернутися живим до своєї жінки.
— Це вже занадто, Романе, — Андрій рішуче й категорично похитав головою, інстинктивно закриваючи Марину своїм корпусом. — Моя дружина сама ледве на ногах стоїть після всього цього кошмару. Я не дозволю добивати її емоційно. Нам усім потрібен спокій.
— Я тебе прекрасно розумію, командире, і повністю на твоєму боці. Я одразу чесно сказав дівчині, що це навряд чи можливо в такій ситуації, — Роман підвівся з-за столу, крутячи в руках кепку. — Але я дав їй обіцянку, що передам це прохання вам особисто. Вона зараз перебуває тут, у Києві, у близьких родичів. Чекає на видачу тіла та завершення процедур. Завтра відбудеться прощання. Подвійне. Сержанта Богдана Ковальчука та старшого солдата Максима Кравченка ховатимуть разом, на Алеї Героїв.
Марина повільно підняла свої великі, втомлені від сліз очі, в яких раптом спалахнув якийсь дивний, глибокий вогник.
— Похорон уже завтра?
— Так, пані Марино. Рівно о дванадцятій годині дня на Берковецькому кладовищі.
У просторій кухні знову запала настільки важка, густа тиша, що її, здавалося, можна було відчути фізично. За відкритим вікном десь далеко, з боку правого берега Дніпра, протяжно й тужливо завила сирена повітряної тривоги — абсолютно звичний, буденний фон київського життя, на який ніхто з присутніх зараз навіть не звернув уваги.
— Ми обов’язково прийдемо туди, — несподівано, дуже твердо і без найменшої тіні сумніву промовила Марина.
— Марино, ти добре подумала? — Андрій щиро, з глибоким здивуванням поглянув на дружину. — Ти абсолютно не зобов’язана проходити через це випробування. Це буде нестерпно важко емоційно. Мы можемо просто зараз вимкнути всі телефони, сісти в машину і поїхати кудись далеко за місто, до лісу, на всі вихідні. Тобі життєво необхідно відновитися, побути в тиші.
— Ні, Андрію, — вона вперто й рішуче похитала головою, і на її виснаженому обличчі проступила справжня сталева воля. — Роман абсолютно правий. Ми тепер назавжди, якоюсь невидимою, кривавою ниткою пов’язані з цією молодою Христиною. Хочемо ми того чи ні. Їер коханий чоловік назавжди залишився в тій землі, де офіційно «поховали» тебе. Ми просто зобов’язані бути там завтра. Я маю особисто подивитися в очі жінці, яка прямо зараз переживає те саме страшне горе, що випалило мене у вівторок. Тільки для неї це вже остаточно, на все життя, без найменшого шансу на диво чи помилку.
Роман мовчки, з глибокою людською повагою схилив голову перед жінкою командира, повільно прямуючи до виходу з кухні.
— Я вас почув, пані Марино. Я обов’язково передам їй ваші слова. Безмежно дякую вам за вашу мужність, за ваше велике серце.
Коли за сержантом нарешті тихо й м’яко зачинилися масивні вхідні двері, Андрій та Марина знову залишилися абсолютно самі у своїй великій хаті, віч-на-віч із прийнятим рішенням.
— Ти впевнена, що знайдеш у собі внутрішні сили вистояти завтра на цьому цвинтарі? — ще раз, максимально ніжно й обережно запитав Андрій, обіймаючи її за худі, змарнілі плечі. — Марино, там гарантовано буде багато преси, телекамери, спалахи, журналісти. Це буде шалений публічний і психологічний тиск на нас обох.
— Мені абсолютно, глибоко байдуже на їхні камери, нахабні об’єктиви та мікрофони, — відповіла Марина рівним, холодним тоном, міцно притискаючись усім тілом до його грудей. — Я хочу на власні очі побачити цих двох хлопців. Справжніх Героїв. Не сухі, бездушні рядки у штабному звіті чи комп’ютерній базі, через які я стала сивою за одну ніч, а реальних людей. Я маю чітко знати, кого саме ми збиралися закопати в землю завтра замість тебе.
Андрій міцно, до болю в руках притиснув її до себе. Він серцем розумів, що вона має цілковиту, беззаперечну рацію. Вони не мали морального права боягузливо втекти з Києва, заховатися на дачі й вдати, що нічого цього не сталося. Жорстока, сліпа доля зробила їх нев’ємною частиною чужої, незбагненно глибокої сімейної трагедії. Вони випадково, за помилкою клерка зайняли чуже місце в цій страшній черзі за смертю, і тепер їхнім святим, непорушним обов’язком було віддати останню шану тим, хто залишився в тій черзі назавжди замість них.
— Добре, кохана моя, — тихо, ледве стримуючи емоції, промовив він, ніжно цілуючи її у маківку. — Ми мужньо підемо туди разом, тримаючись за руки. Тільки мені потрібно буде дістати з шафи свою парадну офіцерську форму. Ті ж казала, вона вже повернулася з ательє-хімчистки?
— Так, — Марина вперше за весь цей довгий, божевільний вечір ледь помітно, але дуже тепло і водночас сумно посміхнулася, підвівши на нього очі. — Вона ідеально вичищена, відпарена і висить у шафі в захисному чохлі. Чекає свого часу. Тільки тепер, слава Богу, ти одягнеш її сам, своїми власними, живими й теплими руками.