Після вечері Матвійко чемно подякував і пішов до своєї кімнати робити уроки — концепція, яку, до подиву Терези, він виконував абсолютно добровільно і без нагадувань. Богдан підійшов до раковини й зашумів водою, змиваючи залишки вечері.
— Я можу допомогти, — запропонувала Тереза, вже підвівшись із-за столу.
— Не варто, я сам усе швидко зроблю, — відповів він, не повертаючись. — Відпочивайте.
Вона не сіла назад. Натомість підійшла до великого вікна, що виходило в сад. Злива зовні вже вщухла, перетворившись на дрібну, ледь чутну мжичку. Крізь шибку виднілися темні силуети сосен, які стояли нерухомо, немов нічні вартові, що оберігають цей маленький острівець тепла.
— Тут так тихо, — тихо промовила жінка.
— Аж занадто тихо? — запитав Богдан, витираючи руки рушником і спираючись на стільницю.
— Ні. Просто… незвично. Інша тиша. Не така, до якої я звикла.
— Ви з великого міста?
— Останнім часом жила переважно по гарнізонах та штабах. Потім кілька місяців у Києві, в кабінетах логістики. А три тижні тому офіційно звільнилася зі служби. Дев’ять років віддала цій справі. Два тривалих відрядження.
Вогонь у печі злегка висвітлив її профіль. Богдан мовчки кивнув, даючи їй можливість продовжити, якщо вона захоче.
— Я втратила там людину, — нарешті вимовила вона, і її голос став зовсім тихим, майже прозорим. — Мого нареченого. Тому я й опинилася на цій дорозі. Я їхала до нього… на меморіал. Мені здавалося, що якщо я просто приїжу туди, постану перед його хрестом, то все це безумство нарешті набуде хоч якогось сенсу. Що я зможу знайти відповіді.
Вона раптом обхопила себе руками за плечі, наче їй стало холодно, попри спекотне дихання каміна. Богдан не поворухнувся. Він не став кидатися банальними фразами штибу «все буде добре» чи «час лікує». Натомість він промовив слова, які змусили її серце здригнутися:
— Іноді на цвинтарях немає жодних відповідей, Терезо. Там є тільки тиша. А відповіді доводиться шукати серед живих.
Жінка різко повернулася до нього, вражена точністю та гіркотою цієї тези.
— Ви теж когось втратили. Це видно.
— Мою дружину. Мар’яну. Онкологія. Чотири роки тому, — відповів він рівно, без зайвого надриву, як говорять про істину, з якою навчилися жити кожен Божий день. Прийняли, але ніколи не забули.
— Мені дуже шкода, — ехом відгукнулася вона.
— Мені теж, — стомлено посміхнувся Богдан.
У кімнаті знову запанував затишний спокій. Зовні останні краплі дощу ліниво падали з даху на дерев’яну терасу. Вона подивилася на диван, де лежав її затишний плед.
— Ви можете залишатися на ніч тут, на дивані, — запропонував господар. — Ваша автівка все одно потребує серйозного ремонту, а не просто ізоляційної стрічки на дротах. Завтра зранку щось придумаємо.
Тереза не стала сперечатися. Її дійсно не хотілося повертатися в холодний салон поламаної машини. Не хотілося знову кудись бігти без мети. Їй хотілося хоча б одну ніч просто побути в безпеці й відчути, що світ навколо не розбитий вщент.
— Дякую, — тихо відповіла вона.
Цієї ніч вона довго не могла заснути. Старий будинок час від часу злегка поскрипував від подихів нічного лісового вітру. Десь там, далі по коридору, Матвійко тихо бурмотів уві сні, наче переказував казку самому собі. А Тереза лежала, дивлячись на тіні від соснових гілок на стелі, й слухала ритм чужого дому — дому, який не належав їй, але чомусь уже не здавався чужим.
Її рука повільно сковзнула в бічну кишеню баула. Пальці намацали складений паперовий конверт — той самий лист Ярослава, який вона не наважувалася відкрити з того самого дня, як їй його передали. Його чіткий, розмашистий почерк на звороті дивився на неї крізь темряву. Сургучева печатка була цілою.
Вона обережно поклала лист під подушку, заплющила очі й уперше за багато тижнів заснула без кошмарів. Її снилося щось тепле, щось, що нарешті не закінчувалося словом «прощавай».